Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

«Прийде, але коли?»

«Коли, коли? Терпи, козаче, отаманом будеш. А хоч би лише внукам або й правнукам нашим вольними бути, так гадаєш, нам за волю боротися не треба? Наглі ви, теперішнє покоління, і спохопливі дуже. Всього хотіли б нараз: або пан, аба пропав. А волю так не можна. Будь твердий, як кремінь, а тугий, як ремінь. Воля без розуму марніє, а сила без витривалости мліє. Де тебе поставлять, там і стій, поки йде бій і з місця рушити не важся. Оце й наше нещастя, що не пильнуємо того».

Мручко запалювався. В очах огники зеленаві горіли: «От шведи — молодці. Надивився я на їх витривалу хоробрість. Замерз на варті, а не втік. Вояки!»

«А під Переволочною таки здалися», — завважив Сидір.

«Не їх вина, лише старшин. Добряга Левенгавпт охляв. Людяний надто. А війна то кривава розправа, війна нелюдяна, щоб після неї людям краще стало».

«Вірите, батьку, що й нам краще стане?»

«Нам з тобою, може, то й ще ні. Але тим, що по нас прийдуть — певно. О, певно! А невже ж ти не бачив, як дідусь деревинку садить, хоч знає, що овочів з неї не вкусить. Для кого ж він тоді її садить? Для себе? Ні, для їх, внуків, правнуків своїх… А воля, синку, — овоч найсолодший».

«Найсолодший…» — притакнув Сидір і вже не перечив старому.

Похід розколовся на декілька окремих частин, бо коні таку куряву здіймали, що дихати було годі. Чорнозем, розмішаний весною, літом тверд, як криця, і під копитами та під залізними обручами коліс дробився в чорний, дрібнесенький пил, як наймілкіша мука. Тая то чорна мука всипалася до рота, до очей і до вух, крізь одіж вдиралася в тіло. Тому-то й відступи треба було поміж відділами лишати, щоб вітер розвіяв тую пилюгу.

«Прилишімся трохи, — відізвався Мручко і поклепав свого коня по шиї. — Вітер якраз навпоперек дує. Як хоругвою, пилюгою має, набік заносить».

«Ви втомилися, батьку?» — спитав Сидір.

«Може, не знаю. Не думаю про втому. Чоловік багато може, коли хоче. Я хочу витривати й можу. Мушу. Найстрашніше слово: не можу. Нічого так не бійся, синку, як його. Бо скажу тобі: не той ворог страшний, що перед тобою, а той, що в тобі».

Сидір здивовано дивився на свого сотника. Старий, а літ на ньому не вгадаєш… Силою волі тримався.

«Я хочу перетривати оцю чортівську війну і про ніщо Бога не прошу, лише, щоб дав мені діждатися побіди. Щоб я з побідою помер».

Сидір вхопив його за руку. «Дай вам, Боже, дай вам, Боже, батьку!»

Більше нічого сказати не вмів.

Пилюга розвіялася, і степ обновився, як чудотворна ікона. Зорі кліпали очима, над травою місячне сяйво мерехтіло. В траві звірина шульгала, наполохана птиця з криком зривалася і летіла геть.

«А переїдемо, — говорив до Сидора Мручко, — так і звірина, і птиця, і трава заживуть своїм життям. Отак-то й ми, а не ми, то нащадки наші заживуть колись життям по власній уподобі, таким, я Бог призначив. Чого ж нам бентежитися, сину? Знаємо, до чого йдемо, боремося чесно й хоробро, а решта, решта прийде, як погода по бурі».

«Прийде, — притакнув Сидір, — а все ж таки»…

«А все ж таки, — підхопив Мручко, — хотілося б побачити на власні очі, правда? Га, що ж, ти ще молодий, може, й побачиш, а я радію, дивлячись на таких, як ти».

Ніч була ясна і така якась погідна, що навіть Мручко балакав спокійно. Сидір не тямив його таким. Це ж було саме життя — огонь, не чоловік.

Сказав йому це. Мручкове обличчя всміхнулося по дитячому: «Еге ж, еге… у бою. А так — і в мене серце є. Люблю людей і жалую їх. Може, воно й недобре, бо часи безжалісні настали. А чи не чував ти що про наших?»

«Про кого?»

«А про старшин, що покинули нас».

«Ах, про тих. Саме погане чув. Одні, як ось Нос, або Галаган, а навіть добряга Апостол царської ласки забігають і вислугуються так, що її москаль гіршого на Україні не творив би, другі, що трохи запізно покаялися, вибріхуються тепер, як можуть, всю вину на гетьмана спихаючи, мовляв, він тираном був, все по власному хотінню робив, а старшини навіть писнути не сміли».

«Коли б то! — крикнув Мручко, — коли б то! Може, й не було б того, що є Юди!.. Як пропадать, так самому, пощо других у біду тягнути? Це був колись закон. А нині?…»

І задумався — той чоловік, що казав би ти не думку, а тільки само діло любив. Сидір не пізнавав старого Мручка. Не той став на чужині. Не той. Видно, думок, як розбитого корабля, хапався.

«А Чуйкевич Іван?» — спитав нараз Мручко, голосом, у якім тремтіла друга, так само Сидорові невідома нутка, — тривога.

«Канцеляриста Чуйкевича полумертвим з між трупів добули», — відповів Сидір.

«І що?»

«Цар велів застромити його на палю».

«І за-стро-ми-ли?» — насилу вижбурляв із себе Мручко.

Сидір раменами здвигнув: «Не знаю».

«А Мотря?…» — спитав Мручко, ніби сам свого питання зжахнувся.

«М отря?… — повторив Сидір, — Мотря…» — і не докінчив.

Очима в опалевому повітрі повисли. Прикипіли до місця, задеревіли. Поперек дороги у віддалі, якої збагнути не могли, переходила жінка, кроком повільним, але певним. Трава покірно стелилася під ноги, місячне сяйво полотном сріблотканим перед нею, ніби його хтось із сувою велетенського в безконечність сотав. Ступала по ньому безшелесно, найлегшого шороху не чуть. Затиснені долоні, на руках розірвані кайдани. Очі мінилися. То мрійно й сумовито мигтіли під бровами чорними, як хмари, то блискавками озарювали степ. Уста затиснені завзято…

Ніщо не спинить її, де хоче, там дійде, бо вона хотінням сильнішим від буденної сили, сильнішим, ніж муки і смерть… Безшелесно поперек дороги переходить і гине вдалечині…

Вже її нема, не видно, очі в опалевому повітрі висять, поранений вітерець орлиним крилом понад головами має, а мандрівники наші все ще на тому самому місці, як заворожені, стоять. Ні поводів рукою, ні стременем коня не торкнуть.

Аж коні самі рванулися з місця.

З віддихом, затаєним у собі, перелетіли смугу, якою вона перейшла.

Мовчки доганяли обоз із хворим гетьманом і королем химерним, з недобитками двох армій і з возами, мажами, гарбами чужинецьких купців, що як хижа птиця за військом, за обозом оце воліклися.

Ніч легко й непомітно переливалася в світанок. Трава з темно-срібної зеленою ставала. Глибока