Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Постоявши трохи біля місця злочину, діти визначили сторону, з якої прийшли та рушили до табору. Йшли швидко, не зупиняючись, тримали зброю на готові. Лізі швидко знайшли гілляку, як не як, кожен має бути при справі. Їх не так багато, а навколо стільки ворогів.

Мілана йшла попереду та видивлялась хвилі попереду. Саме так виглядало повітря, що густою стіною обступало велетня-дуба. Час минав, відстань збільшувалась. Діти рухались без перешкод, сповільнення чи незваних гостей. Несподівано Мілана спинилась та підняла руку догори. Іван підійшов до дівчини, вслухаючись в звуки, що з’явилисьдесь попереду.

- Мені здається, - через хвилину мовчання мовила Мілана, - що це шум води. Це та річка, яку ми проходили, коли натрапили на лисиць.

- Нам треба дуже обережно дійти річки, обійти її, - сказав Іван, показуючи трохи праворуч.

- А де ж повітряний кисіль? – здивувався Діма, подивившись по сторонам, - він що працює лише в одну сторону?

- Я не хочу знову повертатись до дерева, - сказала Ліза перелякано, - та перевіряти твою теорію. Мені вистачило одного разу, вуха досі болять.

Друзі рушили в заданому напрямку та майже одразу вийшли до берега річки. Трохи далі від себе побачили обрив та норки. Маленьких хижаків ніде не було видно. Хлопці та дівчата повільно зайшли у воду. Оскільки день ставав все більш жарким, а діти були вже доволі брудні, тихенько омились, пірнули. Відчуваючи приємне полегшення, вийшли на інший берег.

Піднявшись на пагорб, рушили в сторону табору, видивляючись кущі та дерева ліщини, в яких в свій час знайшли Костю, що застряг в корінні. Мілана знову згадала хлопчика та спробувала зрозуміти для чого він був у таборі. Якщо він наглядач, то що саме він мав контролювати? Можливо, він це робив не помітно для всіх, наштовхуючи на ті дії, які були потрібні лісу?

Дівчина згадала розмову з Іваном, коли той сміявся та казав, що вона нарешті зрозуміла – ніхто, хто жив у таборі, не шукав виходу. Костя певно саме за цим і слідкував. Він бачив, що Мілана не заспокоюється в пошуках, тому будь-якою ціною мав йти з нею, слідкувати. Тоді, якщо велетень дуб мав загрозу в планах лісу – чому вони нічого не знайшли там? Або можливо вони погано шукали? Мілана відчула, що голова почала боліти від всіх цих роздумів.

Як тільки на горизонті друзі помітили ліщину, то зраділи, захлопали в долоні. Табір вже був близько, їсти хотілось. Радувало й те, що по дорозі ніхто не заважав. А Мілана відмітила те, що знову таки подорож до велетня-дуба мала перешкоди. Ліс не хотів пускати дійте до цього дерева.

Дійшовши ліщини, не встигли пройти і декількох метрів, як раптово з кущів вийшов Костя. Іван одразу крикнув «Приготуватись!» та натягнувши стрілу, випустив її в хлопчика. Костя підняв свої чорні очі та виставив перед собою руку. Хрипко засміявся, а потім зашипів наче величезна гадюка. Стріла зупинилась майже біля його руки та впала на землю. Хлопець повільно зробив декілька кроків, підняв древко та переламав його, викинувши в сторону.

- Ви нічого не зможете мені зробити, - низький голос хлопчика як грім луною рознесло по всьому лісу, - але й ви зробили помилку. – він зробив паузу, всміхаючись, - ви мали одразу йти до табору. А ви що зробили? Скинули мене! – Костя скорчив гримасу гніву, - як ви смієте зі мною себе так поводитись?

Друзі стояли, відкривши рота, не розуміючи, що робити. Іван та Мілана подивились один на одного, дівчина одразу зрозуміла що потрібно робити. Вона спробувала закрити очі та вигнати з голови всі думки. Вона міцно стисла кулаки та запросила темряву. Спочатку було важко, адже Костя почав голосно сміятись. Потім темрява все ж почала наближатись до дівчини. «Зроби це!» - вмовляла себе Мілана, та відчувши чорноту навколо себе, відкрила очі.

Навколо стояли сутінки, друзів не було поряд. Але неймовірне було те, що попереду стояв не Костя, а той самий олень з чорними очима та велетенськими рогами. Він іржав, не смівся як людина, піднявши морду догори. За мить він схаменувся та різко подивився на дівчину. Він не очікував побачити її саме тут. Саме в цей момент, тварина зрозуміла, що Мілана здатна на те, що не могла зробити до цього інша дитина. Він гнівно стукнув копитом по землі та почав фиркати. В цей момент почулось погрозливе нявкання. З кущів одразу вискочила рись та зупинилась біля оленя. Вона погрозливо замахала коротким хвостом, заціпившись поглядом за Мілану. Хижак відкрив пащу та зашипів.

Дівчину почало трясти від страху, вона закрила очі та почала благати темряву розійтись. Щось вибухнуло навколо, наче грім розрізав небо. В очах замерехтіло світло, потім все одразу зникло. Світ навколо. Шипіння рисі. Бій копитом оленя. Аж раптом, дівчина відчула, що її обличчя стало мокрим, а щока почало пекти. Вона відкрила очі та побачила Лізу та Івана, що нахилились над нею.

Мілана лежала на землі, облита водою з пляшки, а руда дівчина вже замахувалась, щоб ще раз вдарити по обличчю. Мілана підняла руки, закриваючи себе від удару. Голова гуділа, руки тремтіли, але вона швидко перевернулась на живіт та подивилась в сторону, де мали бути олень та рись. Не було нікого, включаючи Костю. Вона опустила обличчя на руки та закрила очі. «Чим далі в ліс, тим більше дров» - подумала Мілана та глибоко зітхнула.