Стівен Кінг - Інститут

магнітним полюсом; з Айріс відбувалося так само; навіть маленькі Ґ. з роззявленими ротами і блискучими очима дивилися на Нікі, коли той проходив повз них. Але Каліша товаришувала з ним найдовше, вони були інститутськими ветеранами і приблизно одного віку. І як пара вони були хоча б імовірні.

— Він їм опирався, — сказала Каліша. — Щосили опирався.

Вона раптом сіла, мало не скинувши Люка з ліжка. Вишкірила зуби, притисла кулаки до грудей над своїм невеличким бюстом.

— Та я мала б їм опиратися! Ми всі мали б!

— Але все сталось надто швидко, так?

— Він одного стусонув — високо, в горлянку, а тоді другий вдарив його струмом у стегно. У Нікі, певно, нога заніміла, але він ухопився за мотузку на мотузковій трасі, щоб не впасти, і копнув його здоровою ногою, поки той покидьок не встиг ще раз вдарити шокером.

— І вибив його з рук, — сказав Люк.

Він усе побачив, та говорити про це було не слід — Каліша могла дізнатися те, чого їй знати не варто. Але дівчина, судячи з усього, не звернула уваги.

— Точно. Але потім той перший, якого Нікі стусонув у горло, ударив його шокером у бік, і ця клята штука, певно, була викручена на повну потужність, бо я почула тріскіт навіть попри те, що стояла аж біля корту для шафлборду. Нікі впав, а вони схилилися над ним і стали бити шокерами, і він підстрибнув, хоч і лежав без тями, але підстрибнув, а тоді Гелен до них побігла з криками «Ви його вб’єте, ви його вб’єте», і один з тих двох копнув її в ногу, високо копнув і гукнув «кі-я!», наче якийсь каратист-недоробок, і засміявся, а вона впала і заплакала, а вони підхопили Нікі й понесли його геть. Але перш ніж зникнути за дверима…

Каліша зупинилася. Люк чекав. Він знав, що було далі, бо працювала та нова чуйка, сильніша за звичайне передчуття, та Люк мусив перечекати, доки Каліша сама все розкаже. Бо їй не треба знати, ким він став, нікому не треба цього знати.

— Він трохи отямився, — сказала дівчина. По щоках текли сльози. — Настільки, щоб нас побачити. Він усміхнувся і помахав рукою. Він помахав нам рукою. Ось який він був сміливий.

— Ага, — сказав Люк, почувши «був» замість «є». Подумавши: «І більше ми його не побачимо».

Каліша схопила його за шию і притягла обличчям впритул до себе так несподівано і так різко, що вони стукнулись чолами.

— Не смій такого казати!

— Вибач, — відповів Люк, гадаючи, які ще думки вона змогла прочитати.

Він сподівався, що небагато. Сподівався, вона надто засмучена через те, що хлопці в червоному забрали Нікі до Задньої половини. І наступні слова Каліші принесли йому відчутну полегкість.

— У тебе брали зразки? Брали, так? Ти в бинтах.

— Так.

— Та чорноволоса сучка, так? Річардсон. Скільки?

— Три. З ноги, з живота і ще один між ребер. Цей найбільше болить.

Вона кивнула.

— У мене брали один, із цицьки, як біопсію. Було дуже боляче. Але що, як вони нічого не вирізають? Що, як нав­паки — врізають? Кажуть, що беруть зразки тканин, але ж вони про все брешуть!

— Ти маєш на увазі черговий датчик? Навіщо якщо вже ця штука є?

Люк тицьнув на чип у себе у вусі. Мочка більше не боліла, чип наче став частиною тіла.

— Не знаю, — з нещасним виглядом мовила Каліша.

Люк поліз у кишеню і дістав звідти пляшечку з пігулками.

— Ось що мені дали. Може, візьми собі одну. Гадаю, тебе трохи попустить. Допоможе заснути.

— Оксі?

Він кивнув. Каліша потяглася до пляшечки, потім забрала руку.

— Проблема в тому, що я хочу не одну і навіть не дві. Я хочу всі. Але вважаю, що мушу відчувати те, що відчуваю. З моєї точки зору, так буде правильно, а ти як гадаєш?

— Не знаю, — відповів Люк.

І не збрехав. Питання серйозне, і хоч яким розумним був Люк, йому було всього дванадцять.

— Облиш мене, Люку. Тепер я маю самотою пожуритися.

— Окей.

— Завтра мені стане краще. І якщо мене заберуть наступною…

— Не заберуть.

Люк розумів, що змолов дурницю, дуристикус максимус. Час уже приспів Каліші. І, чесно кажучи, давно.

— Якщо заберуть, не облиш Ейвері. Йому потрібен друг. — Каліша уважно глянула на Люка. — І тобі теж.

— Окей.

Вона спробувала усміхнутися.

— Яке ж ти сонце. Іди до мене.

Люк нахилився, і вона поцілувала його спочатку в щоку, потім — у кутик рота. Губи в неї були солоні. Але Люк на те не зважав.

Коли він прочинив двері, Каліша сказала:

— Це я мала б бути на його місці. Або Джордж. Тільки не Нікі. Він один ніколи не мирився з цим лайном. Він один ніколи не здавався. — Вона підвищила голос: — Ви там є? Слухаєте мене? Сподіваюся, що так, бо я вас ненавиджу і хочу, щоб ви про це знали! Я ВАС НЕНАВИДЖУ!

Дівчина повалилася на ліжко і захлипала. Люк думав був повернутися до неї, але не став. Він утішав Калішу стільки, скільки міг, і йому самому було боляче — не тільки з приводу Нікі, а ще й у тих місцях, де поколупалася лікарка Річардсон. Байдуже, що зробила та чорнява жінка: взяла зразки тканин чи зашила щось йому в тіло (сенсу вживляти нові чипи не було, але Люк гадав, що йому могли вколоти якусь експериментальну сироватку або ензими), бо складалося таке враження, що всі їхні тести та уколи не мають жодного сенсу. Люк знову згадав про концентраційні табори і жахливі, безумні експерименти, які там проводились. Коли людей заморожували, спалювали, заражали хворобами.

Люк повернувся до себе в кімнату, міркуючи, чи не випити йому одну чи навіть дві пігулки «оксі». І не став.

Хотів був скористатися містером Ґріффіном, щоб зазирнути на «Стар Триб», але теж не став цього робити.

Він думав про Нікі, красунчика, в якого всі дівчата були закохані. Про Нікі, який спершу поставив Гаррі Кросса на місце, а потім потоваришував із ним, що вимагало більше сміливості, ніж просто з ним побитися. Нікі, який опирався тестам, опирався чоловікам із Зад­ньої половини, що прийшли забрати його, — хлопця, який ніколи не здавався.

27

Наступного дня Джо і Хадад відвели Люка і Джорджа до кабінету «С-11» і лишили на деякий час самих. Коли доглядачі повернулися, уже озброєні чашками з кавою, з ними зайшов Зік. Очі в нього були червоні, мов з бодуна. Він натягнув на хлопців гумові шапочки з електродами і претуго затягнув ремінці під підборіддям. Коли Зік перевірив показники приладів, хлопці стали по черзі вправлятися на автомобільному тренажері. Прийшов лікар Еванс зі своїм незмінним планшетом і взявся робити нотатки, поки Зік вигукував різні цифри, які могли (або ні) мати певний стосунок до швидкості реакції. Люк кілька разів проїхав на червоне світло і влаштував чимало кривавих аварій, перш ніж оволодів симулятором. Після того тест навіть почав приносити задоволення — уперше за весь час перебування Люка в Інституті.

Коли тест скінчився, до лікаря Еванса приєдналася лікарка Річардсон. Сьогодні на