Тарас Григорович Шевченко - Гайдамаки, Тарас Григорович Шевченко

так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший — батько Максим; а він як почує, то ще карбованця-дасть. Співай, старче божий, не слухай його.

Гайдамака

Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або — поки сонце зійде, то роса очі виїсть.

Запорожець

Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо — поснемо.

Гуртом

Справді, поснемо; співай яку-небудь.

Кобзар

(співає)

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Стелами-лісами.

Ой літає, орел сизий,

А за ним орлята;

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп’ята.

Запорожці ті хлоп’ята,

Сини його, діти,

Поміркує, загадає,

Чи бити, чи пити,

Чи танцювать, то й ушкварять.

Аж земля трясеться.

Заспіває — заспівають,

Аж лихо сміється.

Горілку, мед не чаркою —

Поставцем черкає,

А ворога, заплющившись,

Ката, не минає.

Отакий-то наш отаман,

Орел сизокрилий!

І воює, і гарцює

З усієї сили —

Нема в його ні оселі,

Ні саду, ні ставу…

Степ і море; скрізь битий шлях,

Скрізь золото, слава.

Шануйтеся ж, вражі ляхи,

Скажені собаки:

Йде Залізняк Чорним шляхом[36],

За ним гайдамаки».

Запорожець

Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.

Гайдамака

Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?

Запорожець

Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…

Гайдамака

І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в’язне, більше м’яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.

Кобзар

До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну — чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!

«Ночували гайдамаки

В зеленій діброві,

На припоні пасли коні,

Сідлані, готові.

Ночували ляшли-панки

В будинках з жидами,

Напилися, простяглися

Та й…»

Громада

Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!..

«Задзвонили, задзвонили!» —

Пішла луна гаєм.

«Ідіть же ви та молітесь,

А я доспіваю».

Повалили гайдамаки,

Аж стогне діброва;

Не повезли, а на плечах

Чумацькі волові

Несуть вози. А за ними

Сліпий Волох знову:

«Ночували гайдамаки

В зеленій діброві».

Шкандибає, курникає,

І гич не до речі.

«Ну лиш іншу, старче божий!» —

З возами на плечах

Кричать йому гайдамаки.

«Добре, хлопці, нате!

Отак! отак! добре, хлопці!

А нуте, хлоп’ята,

Ушкваримо!»

Земля гнеться,

А вони з возами

Так і ріжуть. Кобзар грає,

Додає словами:

«Ой гоп таки так!

Кличе Гандзю козак:

«Ходи, Гандзю, пожартую,

Ходи, Гандзю, поцілую;

Ходім, Гандзю, до попа

Богу помолиться;

Нема жита ні снопа,

Вари варениці».

Оженився, зажурився —

Нічого немає;

У ряднині ростуть діти,

А козак співає:

«І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»

«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!» —

Кричать гайдамаки.

«Ой гоп того дива!

Наварили ляхи пива,

А ми будем шинкувать,

Ляшків-панків частувать.

Ляшків-панків почастуєм,

З панянками пожартуєм.

Ой гоп таки так!

Кличе панну козак:

«Панно, пташко моя!

Панно, доле моя!

Не соромся, дай рученьку,

Ходім погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,

А ми заспіваймо.

А ми заспіваймо,

А ми посідаймо,

Панно, пташко моя,

Панно, доле моя!»

«Ще раз, ще раз!»

«Якби таки або так, або сяк,

Якби таки запорозький козак,

Якби таки молодий, молодий,

Хоч по хаті б поводив, поводив.

Страх мені не хочеться

З старим дідом морочиться.

Якби таки…»

«Цу-цу, скажені! схаменіться!

Бач, розходилися! А ти,

Стара собако, де б молиться,

Верзеш тут погань. От чорти!» —

Кричить отаман. Опинились;

Аж церков бачать. Дяк співа,

Попи з кадилами, з кропилом;

Громада — ніби нежива,

Анітелень… Поміж возами

Попи з кропилами пішли;

За ними корогви несли,

Як на великдень над пасками.

«Молітесь, братія, молітесь! —

Так благочинний[37] начина. —

Кругом святого Чигрина

Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича[38] і досі

Пожар не гасне, люде мруть,

Конають в тюрмах, голі, босі…

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти; а дівчата!..

Землі козацької краса,

У ляха в’яне, як перш мати,

І непокритая коса

Стидом січеться; карі очі

В неволі гаснуть; розковать

Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться конать

В ярмі у ляха… горе, горе!

Молітесь, діти! страшний суд

Ляхи в Україну несуть —

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили[39].

Де той Богун[40], де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє

Нема Богдана червонить

І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити!

Я сохну, сохну… Де Тарас?[41]

Нема, не чуть… не в батька діти!

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

Молились,

Молились щиро козаки,

Як діти, щиро; не журились,

Гадали теє… а зробилось —

Над козаками хусточки!

Одно добро, одна слава —

Біліє хустина,

Та й ту знімуть…

А диякон[42]:

«Нехай ворог гине!

Беріть ножі! освятили».

Ударили в дзвони,

Реве гаєм: «Освятили!»

Аж серце холоне!

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні.