Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Я енергійно покрутив головою. Як можна!? Напад на стражів порядку з застосуванням магії — чисте самогубство.

— Вітаю! Значить, найпершим записом у вашій справі буде «особливо благонадійний». Повірте, для вашої кар’єри це важитиме більше, ніж найкращі характеристики з місця навчання, — проректор перейшов на довірливий тон. — Після стількох років мені здається, що вони навмисне ставлять собі за мету вивести затриманого з себе, напевно, це єдиний спосіб зрозуміти, на що здатний чарівник. Досить ризиковано, правда.

Ми розпрощалися з проректором, міцно потиснувши одне одному руки, як люди, споріднені пережитою несправедливістю. При цьому мені до смерті хотілося знати, на чому ж він у свій час спалився. Тому лише вийшовши з кабінету, я зрозумів, що в розмові з ним так і не згадав про Здобуття Сили. Нічого, на другий раз згадаю! А поки просто буду трохи обережнішим.

Від поліцейських, я, з гріхом пополам, відхрестився, але тепер переді мною на повний зріст ставала проблема з грошима. Ревізія і скрупульозний облік витрат показали, що моїх накопичень вистачить місяців на півтора-два. Враження від знайомства з гобліном були ще надто свіжими у моїй пам’яті, так що на незаконний заробіток я більше не наважувався.

Треба було шукати роботу.

Як людина діяльна, я в першу чергу обійшов усі квартали ближче до кампусу в пошуках вакансій, які могли б звільнитися до літа. Університет Вищої Магії — особливий навчальний заклад, ніяких екзаменів, крім вступного і випускного, в ньому нема, що логічно: магією нахрапом не оволодієш. Навчання розбите на багато-багато проміжних контрольних точок, однак, слідуючи давній традиції, двічі на рік викладачі роблять перерву, на два місяці влітку і на три тижні взимку. Взимку більшість моїх однокурсників залишалися у місті, але на літо Університет практично порожнів. Тижні напередодні літніх канікул — найкращий період для того, аби захопити чиєсь місце…

Але ой. Більшість вакансій була про роботи для білих магів, на крайній випадок — для звичайних людей, але ніхто не бажав проблем зі студентом-чорним, тим більше, незадовго до його Здобуття Сили. Підла дискримінація! Як ти чорний маг, то тобі що, гроші не потрібні?

Єдиним реальним варіантом було мити підлоги в трамвайному депо. Ночами. Дякую, вуйку, а спати коли? З початку четвертого курсу в університеті починалася спеціалізація, і якщо я вже таки пройшов посвяту, то доведеться витратитися на повноцінний курс чаклунства. Клювати носом над пентаграми? Краще вже по голові каменюкою.

У мене залишилось два варіанти: Ґуґенцольґери або допомога родини, при цьому, хоч щось вирішувати треба було швидко. Я вирішив почати з родичів. Якого дідька? Сім’я потомствених чорних магів не може бути жебраками! Мені і треба-то якихось п’ятдесят-шістдесят крон на місяць, але мати присилала двадцять, зрідка — тридцять (ніби, на свята) і щиро вважала, що цього достатньо. Нам слід було серйозно переговорити. Такі справи листами не вирішиш, тому вперше за три роки я вирішив скористатися ще одною пільгою стипендіата Роландівського Фонду — оплаченою дорогою додому і назад.

Взагалі-то, літні візити до предків більш характерні для студентів з числа білих. (Мені завжди було цікаво, як вони встигають обернутися туди і назад, якщо не люблять користуватися залізницею?) Рон-Чвертка їхав на південне узбережжя в компанії двох другокурсниць і кликав мене з собою, але я вперто віднєкувався і розпускав чутки, що у мене вдома якісь серйозні справи — виглядати перед приятелями жебраком відверто не хотілося.

Взяти квиток було легко — перший вагон після паровоза популярністю у пасажирів не користувався. Влітку в наші землі мало хто їздить (як і в будь-який інший сезон, якщо вже на то пішло). По-перше, гористе плато на західному краю континенту славилося наймерзеннішим на всю Інгерніку кліматом. Не то, щоб у нас було холодно, але і справжнього тепла ніколи не траплялося, сонячні дні протягом року можна було перелічити на пальцях рук, зате тумани — звична справа. По-друге, народець у нас дикуватий, селяни Краухарда по вінця сповнені забобонів і до цього часу заплітають у гриви коней срібні нитки, прибивають над воротами баранячі роги, а у ковдри зашивають чорну кошачу шерсть. Край меланхолії, крижаних дощів і шквальних вітрів — білі такого просто не витримують. І ще — нежиті. У такій кількості, як в наших краях, проявів потойбічного нема більше ніде. Для місцевих ця обставина є навіть приводом для своєрідної гордості і, водночас, постійних турбот. Найпростішими ритуалами вигнання добре володіють навіть діти, на кожному перехресті стоять древні, обписані незрозумілими знаками, стели, а в ясні дні з берега видно той самий Острів Короля, який досі одночасно лякає і манить. Як при цьому всьому дивуватися, що кожен п’ятий мешканець Краухарда — чорний маг?

Я сидів на лавиці сам, бездумно втупившись крізь клуби диму в деталі пейзажів, що пробігали попри мене. Густа зелень захисної смуги нагадувала тунель, в рідких розривах якого між деревами миготіли поля, корови, білі хатинки і всяка інша солом’яна пастораль. З таємним нетерпінням я чекав, коли вже вічнозелені дерева зміняться на низький чагарник і бур’яни, а поля — на кам’янисті пустирі і глибокі яри. Але першим привітом від батьківщини, звичайно ж, став дощ.

Більшу частину дороги я благополучно проспав і на момент прибуття, не дивлячись, що ранок лише починався, був бадьорим і свіжим. З багажу у мене були дрібниці — маленький рюкзачок і невеликий плетений кошик — з не зумів втриматися і купив кілька сувенірів для матері і для молодшеньких, після чого мій фінансовий стан опустився до відмітки «нижче плінтуса». Провідник, героїчно стримуючи позиви позіхнути, послужливо протягнув на перон висувні сходи, допоміг мені спуститися і щиро побажав щасливої дороги — за межами потяга все заполонив густий молочно-білий туман.

Тільки занурившись у цю вологу пелену імли, яка ледь помітно дихала і клубочилася, я зрозумів, як же скучив за домом. Все, що мені подобалося в містах: дим машин, їх безкінечний рух були всього лиш сурогатом цього таємничого, обволікаючого псевдожиття. Жалібно свиснув невидимий в тумані паровоз, глухо клацнули стики вагонів при відправленні потягу, а я пішов вздовж перону попри напис «Дика Застава», попутно згадуючи, де саме тут повинен був знаходитися спуск.

Туман ледь помітно відліплявся від землі. Максимум, за годину від нього не лишиться і сліду, але поки що завдяки цій особливості я спочатку побачив ноги зустрічаючих, і лише потім розгледів їх обличчя. На мене чекали: пара жіночих мештів на низьких каблуках (простеньких і поношених), два чоловічі чоботи моделі «болота не боїмося» і чотири кінських копита. Саме за копитами я їх всіх і упізнав — нечасто зустрінеш тварину, у якої всі чотири ноги різного кольору.

— Привіт, ма!

З туману виступила жінка в темному в’язаному жакеті. Я впізнав би її всюди