Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

— А це що за сліпа кишка? — Петруня тицьнув пальцем у план.

— Якщо їхати харківською трасою, там є поворот на село Кузьминці. Спочатку там кілометрів три асфальту, а потім грунтова дорога, обкатана, правда. Бачиш, якщо їхати так, то можна виїхати прямо на київську трасу і зрізати чималий кут. — Шевель чиркнув нігтем по намальованій лінії. — Кур’єри будуть їхати, звичайно, по київській трасі. Вона нова, її пустили всього два роки тому. До цього на Київ і з Києва їздили харківською трасою, ось у цьому місці повертали, виходив добренький гак, а це — перетин трьох напрямків, дорога завантажена, пробки, аварії… Скажи, Василю?

— Ага! — кивнув сержант. — Тепер є пряма траса на Київ. Будували її, правда, довгенько… В газетах ще писали про це…

— Не про це мова. Головне — на цій трасі їхню машину не підстережеш. А якщо примусити їх поїхати харківською трасою, а потім повернути сюди, на Кузьминці, то в лісопосадці їх притиснути буде не складно.

Він замовк. Очікуваних реплік не було. Слухачі не зводили з нього очей, вони були заінтриговані і чекали продовження. — Дивіться на малюнок. Якщо ось тут влаштувати аварію, то київське шосе на деякий час буде перекрите. Тому іншого шляху, крім харківської траси, в них не буде. Але, маючи в машині такі бабки, не бажано затримуватися в дорозі. Їм хочеться швидше приїхати на місце і позбутися вантажу, тому є шанс, що вони повернуть на Кузьминці, щоб знову повернутися на київське шосе. Ось тут, — ніготь знову черкнув по паперу, — починається посадка. Тут їх зупинить даішник. У їхньому становищі не бажано конфліктувати з владою. Навіщо привертати до себе увагу нахабною поведінкою, якщо можна просто зупинитися — мало що даішнику треба! Може, сірників немає і припалити хоче? Вони зупиняться, хоча б з цікавості. І тут з тилу мусить з’явитися машина, яка перекриє їм шлях до відступу. Ліворуч і праворуч — дерева. І п’ять стволів, готових харканути залпом у будьяку хвилину. Якщо вони не віддадуть гроші по доброму, їх буде троє або четверо проти п’ятьох. Оце й усе, мужики.

Гробова тиша.

— Я все сказав, мужики, — повторив Шевель. — Тепер ваша думка.

— Ні хріна з цього не вийде! — заявив Петруня, озираючись на інших, шукаючи їхньої підтримки. Але всі сиділи мовчки.

— Чому? — спокійно запитав Шевель.

— Все на припущеннях. Припустимо, аварія… Припустимо, повернули… Припустимо, зупиняться… Розпливчасте все…

…Тоді Олег погодився, що єдине слабке місце в його планах — це очікування, що кур’єри повернуть на Кузьминці. А все інше вважав бездоганним. Шевель же заявив тоді, що все це — вилами по воді писане. Та Олег переконав його…

Використовуючи ті самі аргументи, Шевель переконав Стаса. І збирався схилити на свій бік ще чотирьох хлопців.

— Ось ти, — він тицьнув пальцем у Петруню. — Ти особисто багато знаєш людей, котрі частіше одного разу в десять років возять у звичайних «Жигулях» півмільйона рябчиків? Може, хтось із вас, хлопці, знає таких людей і запропонує більш певний варіант?

— Що ти хочеш сказати? — обережно запитав Петруня.

— Що другого такого випадку ні в кого з нас не буде. Так, я не можу дати гарантію, що вони зроблять все саме так, як ми плануємо. Єдине, що не залежить від нас, — це повернуть вони на Кузьминці чи поїдуть в об’їзд. Але логіка повинна підказати їм саме такий шлях — трата часу їм не потрібна. Краще зрізати кут, ніж пертися в об’їзд, правда? Краще втратити двадцять хвилин, аніж півтори години. І ось, якщо ми, мужики, припустимо, що вони думають так само, як ми зараз, шанс зрубати півмільйона — реальний. — Він перевів подих і завершив свій монолог на більш спокійній ноті: — Думайте, мужики. За вуха я нікого не тягну.

— Якщо машина з грішми попри все поїде прямо, кожен отримає за турботу п’ять сотень і розбіжимося, — додав Стас. — У будь-якому випадку ніхто дарма час не витратить…

І знову тиша. Повна байдужість до всього, що відбувається, була написана тільки на обличчі Гоги. Решта зосереджено думала.

— Влипнемо, — Вася говорив не дуже впевнено. — Ці хлопці — не лопухи якісь, правда ж? — неозброєним оком було помітно, що ці слова з нього вичавлює почуття обов’язку, а не бажання відмовитись від справи. — Кому попало такі гроші не довірять, це точно… Вони професіонали, добре озброєні, і перелякати їх буде важко…

— А їх і не треба брати на переляк! — сказав Шевель. — Вони побачать, що діватися їм нікуди, чисельна перевага на нашому боці, що навіть якщо вони почнуть чинити опір, то довго не протримаються і віддадуть нам бабки — життя не вартує півмільйона. Згоден?

— Я згоден! — вигукнув Басмач. Говорив він майже без акценту. — Ми їх легко обробимо, Шефе! Запросто! Я знаю, як це робиться! А якщо вони й не потраплять до нашої мишоловки, для мене і п’ять сотень — гроші!

— Чудово! Ну що, будемо голосувати?

Гога мовчки підніс руку і кивнув.

Василь стенув плечима і теж підніс руку.

— Чорт з вами! — зітхнув Петруня. — Умовили… Від півлимона тільки дурень відмовиться.

Шевель посміхнувся.

— Все о’кей! Отже, будемо разом!

— Я ж говорив, що хлопці надійні! — сказав Стас.

— А питання можна, Шефе? — спитав Петруня.

— Навіть треба!

— Як бабки ділити будемо?

Аналогічне питання читалося на кожному обличчі.

— Я чекав, що про це піде мова. — Делікатний момент, слід бути обережним. — Двісті п’ятдесят беру я, решту ви ділите між собою. Думаю, це справедливо. Хто найрозумніший, порахуйте, скільки випадає на рило?

— По п’ятдесят кусків! — випалив Петруня.

— Кого не влаштовує? — Шевель обвів компанію уважним поглядом, намагаючись вгадати, хто з них зчинить бучу.

Зі Стасом все в порядку — його частка буде вищою, про це домовлено, але всім знати це не слід. Василь… Цей і п’яти штукам зрадіє… Гога… Йому, здається, все одно: скільки дадуть, стільки й візьме… Басмач… Очиці блищать, вже щось задумав… Петруня… Цьому точно мало, зараз всім про це скаже…

І Петруня справді роззявив було рота, збираючись заперечити, але Стас помітив це, зрозумів, який камінь може скотитися з гори, спричинивши лавину, й голосно сказав:

— Навіщо ділити шкіру невбитого ведмедя, хлопці? Грошей ніколи не буває багато. Якщо зараз почнуться претензії, ми ніколи не дійдемо згоди.

— Правильно! — підтримка з боку Басмача була досить несподіваною для Стаса. — Треба зараз все зробити для того, щоб гроші від нас не втекли. А поділити їх, — його очі знову на мить блиснули, — ми завжди встигнемо.

—