Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Було прикро. Але тільки з однієї причини – він мав рацію.

– Аргіна нікого не віддасть з Айгроніса... Це правда? – тихо запитала я.

– Вони випили Великий Дар Забуття, – архімаг помовчав. – Ти розумієш, що тепер станеться?

– Ні, – чесно сказала я.

– Вони попросять Маруну повернути Грамарха. І якщо вона піде їм назустріч, світ потоне в ріках крові.

Дуже хотілося запитати: хто ці загадкові «вони», але язик не повернувся.

– Ти все ще готова оскаржувати наше рішення щодо академій?

Я мовчки кивнула.

– Неймовірний рівень дурості, – розчаровано видав архімаг. – Кожна адептка вважає себе обраною. О, пресвітла Аргіно, захисти нас від ідіотів!..

На душі шкрібся мільйон кішок – про бога війни я не подумала. Так, з Марсули могли повалити всілякі тварюки, але Грамарх може справді втопити світ у ріках крові, не кліпнувши оком.

Але, ще раз стиснувши в кулаці медальйон, зрозуміла, що зможу себе убезпечити. Причому настільки просто, що...

– Ваша світлосте, я можу бути вільна?

Архімаг мовчав. Я не наважилася повторити запитання. Повисла довга болісна пауза. Мені здалося, що пан Карліан впав у транс, як цілителька Армілсім. Але помилилася, архімаг подивився з тугою в мій бік і повільно вимовив:

– Не хочеш розлучатися з медальйоном – справа твоя. Але й на мій захист тоді не розраховуй.

Він простягнув руку, мабуть очікуючи, що я віддам Поцілунок Долі. Я з силою притиснула його до себе і не відняла руку від грудей.

– Що ж, я приймаю твій вибір, – архімаг прибрав руку за спину. – Йди геть. Нам більше нема про що розмовляти.

Я вклонилася і пішла до виходу.

– Ти розчарувала мене, адептка Морошкіна. Думав, що хоч ти підеш у діда, але... бабусині гени виявилися сильнішими. Шкода, дуже шкода...

Я завмерла біля дверей і повернулася до архімага.

– Ви знали мого діда? Хто він? Ким він був? Бабуся і батько ніколи про нього не розповідали. Я знаю тільки те, що він загинув...

Архімаг гірко усміхнувся.

– Загинув? У такому разі, розпитай родичів. Думаю, вони розкажуть. До речі, поки в академії карантин, можеш навідатися до рідні матері. Я маю на увазі Оуеллану. До Мангольмієна на драконі долетиш. Або крехтенслоксом. Але це тільки в тому разі, якщо хтось захоче тебе туди перевезти.

– Але ж без дозволу Його Величності Мегріна я не зможу потрапити на острів Двох Зорь.

– Тобі не потрібна перепустка. Ти хоч і бруднокровка, але все ж трохи крові Сонценосних ельфів у тобі є.

Думала, що позбулася загадок, так ні, здоровенькі були, нові! Не встигла толком розібратися з медальйоном, як пан Карліан підкинув купу нових таємниць. Ким був мій дід? Можливо, він живий. Тоді чому батя й тітка Палажка вважають його загиблим? Може, в ельфів запитати? Хоча, інтуїція підказує, що батько з тіткою розкажуть про нього набагато більше, ніж Сонценосні ельфи. Він же був їхнім батьком. Гаразд, розберемося. Наша не пропадала ніде!

Я насилу відчинила і зачинила величезні двері. Недалеко від входу стояв Рані.

– Мені потрібна твоя допомога, – сказала я якомога тихіше і приклала вказівний палець до губ.

Ельф навісив полог безмовності. Я розповіла йому про план, який спав на думку, поки пан Карліан обрушував на мене свій гнів. Скріраніель ледь помітно усміхнувся.

– Наскільки ти в цьому впевнена?

– На мільйон відсотків.

Він ледь кивнув і зняв полог. Все інше – справа техніки.

– Рані, у мене маса запитань, ти обіцяв відповісти...

– Це може почекати до вечора?

– Цілком.

Ельф довів мене до дверей нашої кімнати.

Кхибра стояла біля вікна, трохи схиливши голову набік, і задумливо дивилася вдалину. Подруга здригнулася, немов злякалася мене, і випрямилася.

– Вибач, не хотіла налякати.

– Це я розмріялася, – винувато усміхнулася Кхибра. – Як усе пройшло?

Я в двох словах розповіла їй про бесіду з архімагом, що не знаю, через що зірвалася Ютара. Але навіть не заїкнулася, що наступні сім років ніхто не набиратиме адептів. Пан Карліан Ясноокий з королем можуть ще сто разів усе переграти. Навіщо розпускати плітки? Та й про перепалку краще поки що мовчати.

– Зрозуміло те, що нічого не зрозуміло, – протягнула Кхибра. – Від відвару нічого не залишилося?

– Нічого.

– Шкода. Так би Герку вмить на ноги поставили. Може у цілительок спитати відвар?

– Кхибро, ти ж пам’ятаєш скільки він коштував? Це дуже дороге задоволення.

– Шкода, – ще раз повторила тролиця. – Буде ходити як бліда поганка поки не відновить сили.

– Це хто тут надумав перетворитися на гриб? – пролунав знайомий писклявий голосок.