Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

Розділ 3

Невідомий індивід у професорській шапочці так само докірливо дивиться зі стіни і загрожує пальцем прямо над вицвілим написом. «Що ти зробив для науки?» Вибач — наука не моє, я більше ламати, а не будувати.

Виявилося, що кімнату, де, виконуючи тест системи, мені довелося практично голими руками розбиратися з ремонтним комплексом, що мутував, я запам'ятав найкраще. Тож при телепортації на полігон НДЦ «Прогрес» проблем із вибором точки стрибка не було.

Мигнуло, свиснуло, трохи занудило, і я стою посеред ремонтного боксу в ангарі, машинально розглядаючи плакат із минулого життя.

Було невелике побоювання, що мене можуть змусити повторно скласти іспит на профпридатність, але Система мовчить, та й пошкоджена «черепаха», як і раніше, загороджує дверний отвір у суміжну кімнату, що означає ніякого респауна. Це дає надію. Є шанс, що й прохід також вільний.

Іду до виходу... Шлюз, як і раніше, лише злегка привідкритий, ну та мені багато і не треба, протиснуся. Аби не заважали.

— Ф-фу ...

Виявилося я навіть подих затаїв, поки вибирався назовні, до кінця не вірячи, що обійдеться без каверз. Але обійшлося… Система мене повністю ігнорувала, не роблячи жодних спроб ускладнити життя.

Цікаво — це підготовчий процес завершено, чи навпаки, затишшя перед бурею? І мені варто чекати лише найгіршого?

Рука машинально потяглася до пояса, активуючи захист. Береженого, як кажуть, і Творець оберігає.

Руїни, вітер грається курявою і тиша.

Електромагнітна хвиля, якою Хантери в перші години нападу вивели з ладу всю сучасну зброю землян, вдарила і по біосфері. Особливо щодо птахів. Я не орнітолог, не сильно знаюся на цьому, але вчитель казав, що цей імпульс щось порушив у мозку птахів і вони втратили орієнтацію у просторі. Тому, безглуздо кружляючи над місцями гніздування, стали легкою жертвою ударної хвилі. Так що нікому гомоніти та цвірінькати... А побачити в небі птаха вважається гарною прикметою. Окрім сміттєзвалища… Там царство ворон. Розумні... Недаремно триста років живуть. До всього пристосувалися. І навіть вторгнення пережити примудрилися.  

Балон, що зображував одночасно фугас і ракету, і настільки ефектно завершив свій життєвий шлях, наче вказує кудись далі. Можна подумати, у мене є з чого вибирати. Окрім пари ангарів на полігоні вціліла лише одна будівля. Та, де я воював з енергетичними вампірами і мало не програв. Саме там, як підказав Спостерігач, на мене чекають анігіляційні міни. Останні предмети, що допоможуть закрити квест. І звільнити Землю від прибульців. 

Все ті ж самі облізлі двері з дошками, що розсохлися, тепер уже без ручки, відчинені навстіж. Це я, йдучи, не перейнявся закрити. Зате видно, що в передпокої на мене не чекає ніякий неприємний сюрприз.

Втім, чого боятися? Захист я вже увімкнув. Тож заходжу сміливо.

А ось і залізні двері підвалу. Міцні навіть на вигляд.

Зупиняюся. Минулого разу тут мене вже атакували, намагаючись пробити ментальний захист. Чекаю кілька секунд… Нічого. Ну і добре… Ті павуки були не найприємнішим противником. Хоча, треба визнати, нагорода того вартувала.

Двері в підвал зачинені на внутрішній замок. Ну, для таких випадків у мене припасений ключ-всюдихід. Якщо він будь-який бункер на раз відкриває, то і з підвалом впоратися повинен.

Вставляю пластину в замкову щілину... лунає клацання і двері злегка відходять від одвірка. Штурхаю сильніше, і вони несподівано легко відчиняються. Мовляв, ласкаво просимо. Угу, зараз... Саме в тих випадках, коли все йде надто гладко, в кінці буває велика бяка.

Та не вперше. Заходжу.

Темно. Ну, а що я очікував від підвалу в напіврозваленій будівлі, покинутій людьми багато років тому? Ілюмінацію? Обійдешся ПНО.

Нап'ялюю, активую і темрява відступає.

Цікавий підвал. Не технічне приміщення для обслуговування комунікацій, а щось на зразок господарського складу. Досить простора кімната — приблизно шість на шість. Уздовж стін стелажі. У протилежному від входу кінці — щось подібне до великої, подовгастої скрині. І все.

Що серйозно? Жодних додаткових випробувань, жодних ворогів, яких слід перемогти, перш ніж отримати нагороду. Міни, швидше за все, саме в тій скриньці і мені треба просто підійти та забрати їх? Не вірю! Так не буває. Чи спостерігачам так не терпиться побачити великий «Бум!», що вони вирішили зіграти в піддавки?

Накаркав…

«Увага! Ви маєте виконати передостаннє завдання в ланцюжку квестів «Проект «Відродження». Запасіться достатньою кількістю анігіляційних мін, необхідною для виконання заключного завдання. Прогрес 0/6. Нагорода — активація завершального завдання. Увага! Час виконання завдання обмежено! Активовано захист! Ви повинні скасувати активацію протягом 5 хвилин!»

Спершу виникло повідомлення, а потім на невеликій коробці, прикріпленій до кришки, ящика тривожно заблимав червоний індикатор і в правому верхньому кутку мого зору виник таймер із запущеним зворотним відліком.

«300 ... 299 ... 298 ... 297 ...»

Усього? Зробити п'ять кроків уперед і перекинути тумблер? І на це мені приділяється цілих п'ять хвилин? Щось надто щедро. Ну не буває так. Не вірю!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍