Володимир Худенко - Olya_#1

зброї — вогнепальний пістолет! А ще я вивихнула ногу при стрибку з парашутом, я злазила із сосни і… довелось перерізати стропи багнет-ножем! А ці туманні світання над болотами, цей серпанок — така деталізація, просто шик! Це ваш, ваш дрім? Як вам це вдалося?!

Оля ніяково повела плечем.

— Це не мій дрім, я не розробник, — вона розвела руками. — Я маю певний досвід в оптимізації софту, але я не дрімер, вже ж вибачте, це не мій хліб.

— Але… — мічман задумалась. — Знаєте, я просто подумала: це про місця звідки ви родом, так?..

— Ну, я не зовсім звідти родом, але так, це близько, — пояснила Оля. — Одначе це не мій дрім, хоча його й розробили мої земляки, здається, так. Знаєте, я не все ще там дивилась, але пригадую, що там була лінійка авторських сюжеток про Другу світову на території тодішньої Росії. Напевне, вам трапився саме такий.

Вона приязно всміхнулась.

— Це просто вражаюче! — видихнула льотчиця. — Де ви їх берете?

Ольга зітхнула і простягла Мануелі руку:

— Оля.

Та потисла.

- І, думаю, не буде страшним порушенням, якщо ми перейдемо на ти, правда ж?

Та всміхнулась.

4.

Sec. Lieutenant Rushdie:

/анімоване дівча вилізло з ліжечка і глузливо показує язика в об’єктив відефону/

Sr. Michman Ramos:

У мене просто відпадні новини!

Sec. Lieutenant Rushdie:

/анімоване дівча поставило руки в боки і нетерпляче тупає ніжкою, явно чогось чекаючи/

Sr. Michman Ramos:

Можеш зайти просто зараз?

У мене тут Семі з навігаційного, і тільки-но таке розказав…

Не для бортового чату.

Sec. Lieutenant Rushdie:

Та що там скоїлось?

Sr. Michman Ramos:

Не для чату.

Зайдеш?

Sec. Lieutenant Rushdie:

Не можу, у мене пацієнт.

Трохи згодом…

/анімоване дівча махає ручкою і виходить зі своєї кімнатки/

Надіславши останнє повідомлення, Оля пришвидшила крок і засунула руки в рукави светра, немов їй стало морозко. З бокового коридору вигулькнуло двоє десантників — Оля зрозуміла по кольору комбінезонів, хлопець і дівчина, вони про щось жваво розмовляли, а побачивши її, віддали честь, а хлопчина ще й, широко всміхнувшись, поважно кинув:

— Док…

Оля відсалютувала їм, незграбно приклавши два пальці до скроні, і повернула в коридор, з якого вони вийшли, — без навігатора було ясно, що то казарми. Та, врешті, навігатор не сперечався — дороговкази перед її взором спалахували прямо і наліво в блок Д, їм вторили інфопанелі на стінах.

Двері чотирнадцятої каюти розчинились самі, як тільки-но Оля до них наблизилась. У доволі тісній комірці з освітлювальними стінами, що нині променились білим, було ліжко і універсальний контейнер, широкоекранна інфопанель розкидалась ледь не на всю стіну напроти дверей.

«У мене таки непогана каюта», — мимохідь констатувала Ольга. Вона, в принципі, вже чула від Рамос та деяких матросів, що сержантський і солдатський особовий склад не мають навіть окремих анабіозних камер.

На ліжку сиділа сама Елізабет Уотс — досить висока, круглолиця та білобриса дівчина з короткою стрижкою. На ній був такий самий комбінезон, що й на зустрінутих Олею, — темно-синій, з тоненькими блакитними смужками специфічного маркування вздовж тіла та емблемою на обох плечах — блискавка, що влучає в планету. Дівчина сиділа, підперши голову рукою, немов її нудило, а взута чогось була у величезні домашні капці світло-рожевого кольору — це виглядало кумедно.

Десантниця побачила Олю і тут же виструнчилась.

— Мем…

Оля махнула рукою.

— Облиште, заради всього святого… Сідайте.

Десантниця із сумнівом зиркнула на розстелене ліжко, але Ольга ще раз упевнено кивнула,