Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

заходила? Аби дати йому привід, щоб знову мене шарпав? Ти сьогодні досить довго побула на вулиці. Ото краще б сіла та й погралася з ним тут.

— Та нехай провітряться, Кароліно, — каже їй дядечко Маврі. — Ковточок морозяного повітрячка їм не зашкодить. Не забувай: ти маєш берегти свої сили!

— Авжеж! — каже матінка. — Нікому ж невтямки, як я боюся Різдва. Анікому! Я ж не з тих жінок, яким море по коліна. Як би я хотіла бути здоровшою — заради Джейсона та дітей!

— Ти роби, що тобі до снаги, а вони хай тебе не хвилюють, — на те їй дядечко Маврі. — Ото біжіть собі, дітки. Тільки ненадовго! А то мама ще розхвилюється.

— Так, сер! — йому Кедді. — Ходімо, Бенджі. Ми знову йдемо надвір!

Позащібала мені пальто, і вже ми й до дверей.

— І як це ти тягнеш маленького на вулицю без черевиків? — каже матінка. — Тут повен дім гостей, а ти хочеш, щоб він розічхався-розсопливився?

— Забула я! — каже Кедді. — Гадала, він ще й не роззувався.

То ми й повернулися.

— Думати головою треба, що робиш, — їй матінка. Та постій ти спокійно! — каже Верш. Натягнув мені черевики. — От як не стане мене, то доведеться тобі про нього дбати. — А зараз тупни! — каже мені Верш. — Підійди та поцілуй матінку, Бенджаміне.

Підвела Кедді мене до маминого крісла, мама обхопила мені обличчя руками, притисла мене до себе.

— Бідолашне моє дитятко! — каже вона. Тоді відпустила. — Золотко, ви з Вершем добре про нього дбайте!

— Так, мамо, — їй Кедді. Ми вийшли з кімнати. А Кедді й каже:

— Тобі, Верше, йти з нами не треба. Я сама його трішки позабавляю.

— Гаразд, — каже Верш. — На такий холод я не попрусь ні за які втіхи.

То він пішов собі, а ми залишились у вітальні, й Кедді стала навколінці, обняла мене й притислася своїм холодним-яскравим обличчям до мого. Вона пахла деревами.

— Ніяке ти не бідолашне дитятко! Правда ж, ні, не бідолашне? Ти маєш свою Кедді! Чи не маєш?

«Та припини вже ті свої стогони й хлипи! — каже Ластер. — Таке ревище підняв! І не соромно тобі?» Ми пройшли повітку з каретою. А в карети нове колесо.

— Залазь і сиди там нищечком, чекай на маму! — Ділсі мені. Й запхнула мене в ту бідарку. Ті-Пі тримає віжки. — Невтямки мені, чом Джейсон не купить нової коляси, — каже Ділсі. — Діжде, що оця розпадеться під усіма вами одного чорного дня. Глянь, що від коліс лишилося!

Вийшла матінка, вуаль опускає. Якісь квіти несе.

— А Роскус де ж? — вона питається.

— Роскус сьогодні не годен і рук підняти, — каже Ділсі. — Ті-Пі незгірш правує.

— Мені страшно, — каже матінка. — Милий Боже! Наче ж так небагато від вас прошу: раз на тиждень дайте мені доброго кучера до цієї коляси! І ніяк не допрошуся…

— Ви ж не гірше мене знаєте, міс Келайн, як Роскуса скрутив гостець: ні в дугу вже Роскус не годиться, — каже Ділсі. — Ну ж бо, залазьте, сідайте! Ті-Пі довезе вас, що той Роскус, незгірш.

— Ой, боюсь! — каже матінка. — З тим дитятком…

Ділсі зійшла на ґанок.

— І оте здоровило ви називаєте дитятком? — вона матінці. Й бере матінку за руку. — Таж він дорослий, як Ті-Пі! То ходім уже, якщо ви їдете взагалі.

— Ой, боюсь! — затялась матінка. Та вони таки зійшли з ґанку, й Ділсі підсадила матінку в колясу. — Втім, так воно й ліпше скінчиться, для всіх нас.

— Чи ж не сором вам отаке говорити? — їй Ділсі. — Знаєте ж бо, яка Квіні сумирна конячка. Аби вона схарапудилась, потрібне щось страшніше за вісімнадцятирічного чорнюка. Таж вона прожила більше літ, ніж він та Бенджі, взяті разом. А ти, Ті-Пі, гляди, не жартуй з Квіні! Везтимеш не так, як бажає міс Келайн, то я напущу на тебе Роскуса! А руки йому ще ж не зовсім покорчило.

— Так, мамо, — їй Ті-Пі.

— Я так і знаю: вскочимо в якусь біду! — каже матінка. — Перестань, Бенджаміне.

— Дайте йому квіточку, — їй Ділсі. — Він квіточки хоче.

І тягне руку до квітів.

— Ні-ні! — їй матінка. — Ти ж їх так і розсиплеш.

— А ви тримайте міцніш, — радить їй Ділсі. — Я й висмикну йому одненьку.

Дала вона мені квітку, забрала свою руку.

— Рушайте вже хутчій, — каже Ділсі, — поки не побачила вас Квентіна та не забажала й собі поїхати з вами.

— А де ж вона? — питається матінка.

— Та біля будинку, бавиться з Ластером, — Ділсі їй. — Рушай, Ті-Пі. Правуй, як навчав тебе Роскус.

— Так, ма! — їй Ті-Пі. — Вйо, Квіні!

— Гляди, — каже матінка, — щоб Квентіна не…

— Та вже догляну, — їй Ділсі.

Коляса затряслася по алеї, захрумтіла жорства.

— Ох, страшно мені, що я поїду й лишу Квентіну без нагляду! — каже матінка. — Краще не поїду. Ті-Пі!

Тут ми виїхали за ворота, трясти перестало. Ті-Пі шмагонув Квіні нагаєм.

— Що ти робиш, Ті-Пі! — матінка йому.

— А щоб вона бадьоріше ступала, — каже Ті-Пі. — А то як ми повернемося до повітки, коли вона закуня посеред дороги?

— Повертай назад, — матінка йому. — Я боюсь за Квентіну.

— Тут не повернути, — їй Ті-Пі.

Потім вулиця стала ширша.

— Ну, тут уже можна повернути назад? — каже матінка.

— Гаразд, — їй Ті-Пі. Стали ми повертати.

— Ой, що ти робиш, Ті-Пі! — каже матінка й хапається за мене.

— Та якось же треба повернути? — їй Ті-Пі. — Тпру, Квіні!

Ми й зупинилися.

— Ти нас перекинеш, — каже матінка.

— То чого ж ви хочете? — допитується Ті-Пі.

— Мені страшно, як ти робиш поворот, — матінка йому.

— Вйо, Квіні! — каже Ті-Пі.

Їдемо далі.

— Чує моє серце: без мене Ділсі не догляне Квентіни — з нею щось та станеться! — каже матінка. — Нам треба мерщій назад!

— Вйо, Квіні! — гукає Ті-Пі. І пригощає Квіні канчуком.

— Ой, Ті-Пі! — кричить матінка й хапається за мене. Чути тупіт копит Квіні, й яскраві плями попливли обабіч, а тіні від них пливуть у Квіні по спині. Довго пливуть, мов ті яскраві вершечки коліс. Потім заклякли з одного боку — де біла тумба з солдатом на ній. А з другого боку все пливуть, але вже не так швидко.

— Матінко, чого вам треба? — питається Джейсон. Він тримає руки в кишенях, а за вухом у нього олівець.

— Ми їдемо на цвинтар, — каже матінка.

— Ну то й з Богом, — їй Джейсон. — Чи ж я вас не пускаю? Ви тільки на те мене й кликали, щоб це мені повідомити?

— Знаю, ти не поїдеш з нами, — матінка йому. — А з тобою я б не боялася так дуже.

— Не боялися б чого? — Джейсон їй. — Тато