Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

class="p1">— Потім поговоримо ще на цю тему, — сказав він і пішов до кімнати.

Маринка взяла слухавку. Телефонувала мама. Вона сказала, що купила пельмені, і тому на вечерю нічого не треба готувати. Маринка завершила розмову і теж пішла до кімнати. Кіт солодко спав на підвіконні. Дівчинка з жалем подумала, що якісь пельмені завадили Кірові розповісти про Тридев’яте царство. І про Осокорки теж не все зрозуміло. Але будити кота вона не стала.

Під час вечері мама повідомила:

— Завтра субота, але мені потрібно вийти на роботу. Доню, може, ти хоч трохи наведеш лад у кімнатах?

З усієї домашньої роботи Марина найбільше не любила прибирання. Але вона сказала:

— Гаразд.

Мама піде на роботу — це добре. Адже тоді їм з Кіром можна буде розмовляти хоч цілісінький день.

— А в неділю ми сходимо кудись, — вибачливо додала мама.

Наступного дня одразу після сніданку Кір вистрибнув через кватирку на гілку дерева.

— Піду прогуляюся, — сказав він і щез у листі.

Маринці теж кортіло на вулицю. Проте вона згадала мамине прохання і з огидою оглянула розгардіяш, що панував навколо. Тоді глибоко зітхнула і витягла з комірчини порохотяг. З неприємною роботою найкраще покінчити якомога швидше.

Щойно запрацював порохотяг, Кір миттю з’явився у кватирці. Він зіскочив на підлогу і підлабузницьким голосом попрохав:

— Дівчино-красунечко, а чи не пройтися тобі заодно і по моїй спині? Розумієш, шерсть на мені почала линяти і свербить неймовірно. Почистиш, га?

Оскільки Маринка відповіла не одразу, Кір додав:

— І не сумнівайся, у боргу я не залишуся.

— Я не про борги думаю, — відказала Маринка. — Я думаю про те, що порохотяг у нас потужний і ти можеш стати лисим.

— Про це не турбуйся, — відказав Кір. — Ну, чого стоїш?

Маринка спрямувала порохотяг на Кіра. Той аж замурчав від задоволення:

— Ох, як добре… Чудово… І між вухами, якщо не важко!

Маринка мимоволі усміхнулася. Всі коти, яких вона знала, страшенно боялися порохотяга. А цей навпаки — навіть муркоче від насолоди. Сказати комусь — нізащо не повірять!

— Досить! — нарешті скомандував Кір.

Маринка вимкнула порохотяг і наказала:

— А тепер не заважай. Я повинна прибрати всю квартиру.

— У мене є зустрічна пропозиція: я скрізь наведу лад за дві хвилини, а потім ми поговоримо. Є одна серйозна розмова.

— А як ти впораєшся із цим прибиранням? — здивувалася Марина.

— А ось так…

Кір із силою ляснув хвостом по підлозі. Маринці здалося, що по квартирі війнув легенький вітерець. А за мить вона закліпала очима: у кімнатах був ідеальний порядок.

— Клас! — вихопилося у Маринки. — Це що, ти начаклував?

— Трохи є, — зізнався Кір.

— Мені б так! Знаєш, я на твоєму місці чаклувала б кожної хвилини. Ну навіщо тобі чекати, коли я прийду зі школи і наллю тобі молока? Ляснув собі хвостом — і пий, скільки хочеш…

Кіт похитав головою.

— Маю тобі сказати, що чаклування — це не з ляльками гратися. Щось подібне, що я оце втнув із прибиранням, я можу робити лише раз на добу. Ну, інколи двічі.

— А якщо частіше?

— Якщо частіше, то це може погано закінчитися… для мене, — зауважив кіт.

А потім він надовго задумався.

— Тут один делікатний момент виник, — повідомив він нарешті.

— Ми що, делікатеси їсти будемо? — посміхнулася Маринка.

— Ти не жартуй. Тут усе серйозно. І навіть дуже.

Маринка сіла на диван і почала пильно дивитися на кота.

— Тут така річ… — продовжував м’ятися Кір.

Маринка терпляче чекала. І навіть про всяк випадок спробувала прибрати серйозного виразу обличчя.

— Тільки спочатку постарайся спокійно вислухати мене і не робити нічого доти, доки я тобі не розповім про все, — попрохав кіт. — Гаразд?

— Уже домовилися, — відказала Маринка.

— Сталося це в той день, коли ти з’явилася на світ, — здалеку почав кіт. — Мушу зауважити, що ти народилася… відьмою… Тому з дитинства ти й бачиш усе не зовсім так, як інші люди. Тільки не роби великих очей і не здіймай галасу…

Кір перевів подих і очікувально поглянув на Маринку. Він сподівався, що дівчинка вчинить щось таке… Проте та лише знизала плечем і сказала:

— Я й не думала кричати… А я можу чаклувати?

— Зараз ні. З часом — ще й як! Тільки спочатку треба отримати нові знання. І тут виникає питання — чи захочеш ти цього навчитися, чи ні. Ти можеш відмовитися і проживеш звичайне людське життя. А можеш піти шляхом казок, чарівництва та чаклунства. Вибір за тобою.

Маринка мовчала. Вона й сама не розуміла, чому втрималася від крику радості чи переляку. Мабуть тому, що це було занадто несподівано. Вона почувалася так, ніби її вдарили м’якою, але дуже важкою подушкою.

— Мене відішлють до школи магії? — запитала вона за хвилину.

Кіт заперечно похитав головою:

— Шкіл магії не існує. Це просто така красива вигадка для людей. Якщо буде настрій, колись розповім, чому шкіл магії не може бути. Тож вирішуй — потрібно воно тобі чи ні. Якщо так, то я буду мати за честь почати тебе вчити.

— І я зможу теж чаклувати, як ти? — запитала Маринка. — Раз на добу?

Кіт гмукнув:

— Ти ж не кішка. Відьма може чаклувати хоч би й цілодобово. Хоча, звісно, і їй магією та чаклунством зловживати не варто. Але… якщо ти скажеш «ні», то забудеш про нашу розмову й проживеш звичайне і досить гідне людське життя. Я не вимагаю відповіді негайно. Подумай до понеділка, а в понеділок скажеш, що ти вирішила. І завваж, що через дві хвилини сюди увійде твоя мати…. Гадаю, не варто нагадувати, що наша розмова повинна залишитися в таємниці.

Маринка мовчки кивнула. Рівно за дві хвилини клацнув дверний замок і до квартири увійшла мама.

— Я, доню, подумала, що робота не вовк і в ліс не втече, — почала вона. — А ти тут одна в такій великій квартирі. Тож і вирішила прийти раніше…

Вона спинила погляд на котові, що дрімав на підвіконні, поглянула на доньку, що саме схилилася над порохотягом, тоді повела поглядом по оселі і захоплено вигукнула:

— Слухай, ти така спритна… Коли встигла?

— Постаралася, — ухильно відповіла Марина.

— Тоді завтра підемо в зоопарк! — урочисто пообіцяла мама.

— Підемо, — погодилася Марина без особливого ентузіазму. Те, що вона довідалася від кота, було куди важливішим за відвідини зоопарку.

Так чи ні

Взагалі одразу зважуватися на щось Маринка не вміла. Це була для неї найбільша проблема ще змалечку. Скажімо, у дитинстві питала в неї бабуся Оксана:

— Маринко,