Олексій Надемлінський - Маленька Відьма та Кір

class="p1">Кіт, вилизуючи пазурі, відповів коротко:

— Ні.

— Чому?

Кіт озирнувся на Маринку і теж запитав:

— А ти чому перестала розповідати їй про те, що інколи бачиш?

— Тому що мама не повірить.

— Ось і мені вона не повірить.

— А чому ти зі мною розмовляєш?

— А ти пам’ятаєш, що зробила увечері першого дня, коли ви сюди приїхали?

Марина почала згадувати.

* * *

З нагоди новосілля вони влаштували святкову вечерю. Мама приготувала качку з яблуками, а Маринка напекла пиріжків. Треба сказати, що пиріжки у неї вдавалися точнісінько такі, як у бабусі Оксани.

А потім дівчинка згадала, як бабуся говорила, що потрібно хоч інколи задобрювати домовика — залишити в якомусь затишному куточку ложку каші або шматок пиріжка. І вона потайки від мами залишила пиріжок під ванною. Вранці на місці вже нічого не було. Чесно кажучи, Марина думала, що це Кіт з’їв той гостинець.

— Пиріжок домовикові залишила, — зізналася Маринка.

— Шануєш духів, — багатозначно зауважив Кіт.

— А чому я їх не бачила?

— Ти багато чого хочеш — всього і відразу.

— А мама каже…

Кіт чомусь не захотів далі розмовляти:

— Готуйся до контрольної! — і він заплющив очі.

Маринка зітхнула і повернулася до домашнього завдання: сперечатися з таким котом на початку їхнього знайомства, мабуть, не варто… а там буде видно…

Кіт Розумний та Нові Осокорки

Після контрольної Маринка поспішила додому. Настрій у неї був чудовий: схоже, з контрольною вона впоралася успішно. Кота дівчинка застала за дивним заняттям — він завзято ганяв по квартирі жовтий тенісний м’ячик. Коли той опинявся в кутку, Кіт, наче вправний футболіст, підкидав його в повітря однією задньою лапою, а другою в падінні через себе бив у двері, що слугували йому за ворота.

— Що ти тут робиш? — здивувалася Марина.

— Хіба не бачиш? Граю. Гра — найкраща у світі фізкультура.

— Дивися, тільки не розгроми тут усе, — порадила Маринка і подалася на кухню розігрівати обід.

— Замість того, щоб поради давати, краще б думала, як розв’язати другу задачу — ти зробила помилку, — пробурчав Кіт.

— Звідки ти це знаєш? — здивувалася Маринка.

— Усе тобі так відразу і розкажи…

Кіт облишив свій м’ячик і подався услід за Маринкою до кухні.

— Зголоднів? — запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, поставила перед Котом миску з молоком. Тоді вбила в нього сире куряче яйце.

Кіт вдячно гойднув хвостом і заходився жадібно хлебтати. Марина налила собі тарілку супу і теж почала обідати.

— А яких духів ти згадував учора? — запитала вона.

Кіт поквапливо вижлуктив молоко, облизався і відповів:

— Домовика я того мав на увазі, якого ти нагодувала.

— А домовик — це хіба дух?

— А по-твоєму, це такий маленький дідусь, що в комірчині ховається? — і собі здивувався Кіт.

— А хіба ні? — поцікавилася Маринка.

Кіт похитав головою.

— Не все так просто, — сказав він. — Домовик — це істота з роду духів. Твоя правда — він іноді з’являється перед людьми як маленький дідусь. Але це буває тоді, коли йому вкрай потрібно попередити про щось важливе мешканців дому, де він проживає.

— А ти тоді хто?

— Я? Я — Кіт Розумний.

— Кіт Розумний? — перепитала Маринка.

— Так. Ви, люди, хто? Латиною називаєтеся «Гомо сапієнс». По-тутешньому — людина розумна. Чи не так?

— Так, — згодилася Маринка.

— То чому ж і поміж котів не може бути своїх сапієнсів? Себто Котів Розумних. Може чи не може?

Маринка лише плечима повела. Ну що тут скажеш?

— От і я один із них, — продовжив кіт. — Кіт Розумний. Скорочено — Кір.

— І коли ж ти став Розумним?

Кіт, тобто Кір, з гідністю розправив вуса.

— Коли хочеш знати, то мені вже понад тисячу років.

— Тобі? Понад тисячу? — не повірила Маринка.

— Саме так. А перший мій предок — той кіт, який слугував першій у світі Бабі Язі.

— Бабі Язі?

— Припини перепитувати! — обурився Кір. — Ти ж не глуха!

— Вибач, — зніяковіла Маринка. — Просто якось дивно все це…

— Ще б пак, — насмішкувато муркнув Кір. — До речі, про неї теж усілякі історії розповідають. Ніби вона в одних казках нищить героя, а в інших — допомагає йому. Де логіка, питаю?

— Не знаю, — зізналася Маринка.

— Ти не одна така. А насправді Баба Яга просто дуже сильна відьма. І зовсім не страшна. Вона дуже справедлива. Інша річ, що її справедливість не всім до вподоби. Зазвичай Бабу Ягу побоювалися, проте у скрутну хвилину завжди зверталися до неї за порадою. І вона нікому не відмовляла… Так от, у того першого Кота Розумного було багато дітей. І я серед них. Не знаю чому, але лише мене одного віддали на виховання Бабі Язі. Точніше, вона сама вибрала мене. Тому я теж вивчився на Кота Розумного. А тепер вона відпустила мене, як ви кажете, у вільне плавання. І ось я тут — в Осокорках.

Маринка дивилася на Кіра широко розплющеними очима. Вона вірила і водночас не вірила його словам.

— А навіщо тобі Осокорки? І взагалі, що таке Осокорки? — несміливо запитала дівчинка.

Кіт легко перестрибнув із підвіконня на кухонний табурет.

— Якщо вірити давньослов’янській міфології, Осокорки — це таке місце на околиці Всесвіту. Там стоїть Світове Древо. Стародавні слов’яни вважали, що древо це є віссю світу. З нього можна потрапити в інші світи, тому що вершина древа впирається в небеса, а коріння сягає самого пекла.

— Це — якщо вірити міфології, — зауважила Маринка. — А насправді?

— А це і є правда, — усміхнувся Кіт. — Осокорки — одне з небагатьох місць на Землі, звідки можна потрапити в інші світи… У Тридев’яте царство, наприклад.

І ще в Осокорках дуже сприятливий клімат для чародіїв, чаклунів, відьом і відьмаків. Там, скажімо, знесилений чарівник може швидко відновити свої сили.

— А де вони, ці Осокорки? — запитала Маринка. Чесно кажучи, їй дуже хотілося побачити Тридев’яте Царство бодай одним оком.

— А ти поглянь у вікно, — порадив Кіт.

Маринка визирнула у вікно, нічого особливого там не побачила і запитала:

— Ти хочеш сказати, що наші Нові Осокорки і є саме тими Осокорками?

— А ти гадаєш, що люди дали цьому району таку назву просто так? Ні, нічого просто так не відбувається в цьому світі. І потім — подумай сама, як під час будівництва могли зберегти звичайнісіньке дерево? Де ти таке бачила?

— Ніде, — згодилася Маринка.

— Отож-бо й воно. А звідси можна зробити висновок, що це не простий осокір…

Цієї миті голосно задзеленчав телефон. Кіт зістрибнув із табуретки.