Ольга Обська - Мені не потрібен чоловік! Що значить, ви наполягаєте?!, Ольга Обська

Розділ 3. Легенда покинутої крамниці

 

Розділ 3. Легенда покинутої крамниці

 

Моріс у вікні помітив, як до чорного входу під'їжджає непримітна двоколка. Людина, одягнена в сіре, тінню зісковзнула з воза і заскочила у будівлю. На нього Моріс і чекав — Огюстін.

Чомусь не хотілося приймати гостя в кабінеті. Моріс швидко спустився потайними сходами до чорного ходу, щоб перехопити його.

— Давай поговоримо в ротонді.

Вони пройшли алеєю, викладеною каменем, до білої споруди і зникли під її круглим дахом.

Сюди не сягав погляд сторонніх очей, але навіть тут Огюстін не став знімати з голови капюшон свого безрозмірного плаща. За будь-яких обставин він вважав за краще залишатися в тіні.

— Ти маєш для мене новини? — це було не питання, а, скоріше, констатація факту.

Огюстін свою справу знає. Якщо щось пообіцяв — зробить.

— Все підтвердилося, — відповів той і скрипуче розсміявся. — Дівчина відмічена.

Хотів би Моріс запитати у гостя, що смішного він знаходить у ситуації, але за роки спілкування вже звик, що в Огюстіна дуже дивне почуття гумору.

— Сама вона може і не знати, — гість миттю став серйозним. — Ритуал проводили, коли їй не було і трьох.

— А тітка знає?

— Навряд чи. Вона взяла опіку над Вів'єн, коли тій було чотири.

Гість притулився до колони і знову розсміявся.

— Добре, що я вчасно встиг тебе попередити. Завтра після сьомої церемонії, коли ви залишитесь наодинці, ти б усе одно дізнався... але тепер це для тебе хоча б не стане сюрпризом...

 

 

Екіпаж продовжував мчати до місця призначення, і монсір Гастон, якому пейзажі столиці і її околиць давно приїлися, взявся розважати Яну розмовами.

— А знаєте, колись справа вашого дядечка процвітала, — віддався він спогадам. — До нього за артефактами приїжджали люди з усіх навколишніх поселень. Він приймав їх на першому поверсі своєї крамниці, де вітрини були наповнені найрізноманітнішими зразками. У нього для кожного відвідувача знаходилася потрібна штучка, а якщо підходящої не було, він міг зробити артефакт на замовлення.

— У нього і майстерня була? — приємно здивувалася Яна.

— Так, на другому поверсі. Там же розташовувалося і кілька житлових кімнат.

— Виходить, дядечко жив прямо в крамниці?

— Спочатку так. Але вже більше двадцяти років будівля стоїть порожня.

— Але чому?

— Хіба ви не знаєте?

Ясна річ, Вів'єн мала б знати історію свого родича. Але Яна — не Вів'єн, довелося викручуватися.

— Я майже нічого не знаю про дядечка Жюля. Він не підтримував з нами зв’язку. Звичайно, про нього ходили деякі чутки, але я їм не надто довіряла.

— І правильно, — похвалив повірений. — Чого тільки людський поголос йому не приписував. Але все це далеке від правди.

— Я бачу, ви добре знаєте його історію та історію його крамниці. Розкажіть, — попросила Яна.

— Що ж. Із великим задоволенням. Попереду довга дорога.

Яна відчула, що на неї чекає захоплююча таємнича розповідь. У ній миттєво включився письменницький азарт. Захотілося дістати блокнот, щоб робити нотатки, але вона стрималася. Мабуть, Монсір Гастон дуже здивувався б, почни вона його конспектувати.

— У Жюля був сильний дар. Артефакторство — це його стихія, — неспішно почав повірений.

Яна зрозуміла, що історія буде не лише захоплюючою, але і ґрунтовною. Те, що треба для письменника!

— Він відчував природу речей. Розумієте? Матеріал, текстура, форма, внутрішній зміст — для артефактора будь-яка деталь має значення. Він бачив, чи здатний той чи інший предмет бути наповненим магічною енергією. Він знав, як вдихнути життя в мертве, як надати сенс безглуздому. Як з нічого, з простої дрібнички, зробити щось. Він був творцем.

У піднесених словах Гастона не було фальші. Відчувалося, що він щиро захоплюється Жюлем. У Яни не залишилося жодних сумнівів, що дядечко був неймовірно талановитий. Так що ж могло трапитися такого, що змусило його покинути свою справу і залишити крамницю?

— Одного разу до Жюля по допомогу звернувся граф Шерезі-Шико, у якого пропала красуня-донька. З цього все і почалося... — Гастон зробив паузу, ніби збираючись з думками, і продовжив: — Це сталося давно — більше двадцяти років тому, і тепер сприймається як легенда. Легенди, як правило, брешуть, але те, що розповім я, — чиста правда.

Він перевів погляд зі співрозмовниці на вікно, де галасливі міські пейзажі вже змінилися заспокійливими сільськими.

— Граф Шерезі-Шико сильно любив свою єдину дочку Меріан і вибрав для неї найбільш гідного нареченого. Йшла підготовка до шлюбної церемонії. Але несподівано Меріан пропала. Пізніше з'ясувалося, що вона втекла до свого таємного коханого. Граф нічого не знав про нього. Дочка жодного разу не казала, що хтось заволодів її серцем. У цьому був сенс. Меріан не сумнівалася, що батько, як би сильно її не любив, ніколи не погодиться віддати її за нього заміж. Тому що її коханий був одним із них... — повірений зробив багатозначну паузу. — З дамарійців.

Дамарійці. Яні навіть перепитувати не довелося, хто це такі. В одній з книг, яких за три дні було перерито безліч, згадувалося про цей народ. Вони живуть високо в горах і майже не спускаються в передгірні долини графства. Їх побоюються і недолюблюють. Вважають дикими і непередбачуваними. Ніхто не знає, навіщо вони кожного молодого місяця здійснюють страшний магічний ритуал. Ніхто не знає до кінця в чому, взагалі, полягає їхня магія. Колись давно, століття тому, між ними і жителями графства була відкрита ворожнеча. Але тепер встановилося негласне перемир'я. Люди графства не ходять високо в гори, а дамарійці не спускаються в долини.

Однак, мабуть, іноді це неписане правило порушується. Адже якось змогли зустрітися і покохати одне одного Меріан і дамарійський юнак.

— Граф був убитий горем, — продовжив Монсір Гастон. — Він зібрав загін з найвідданіших йому людей і відправив у гори шукати Меріан.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍