Мирослав Лаюк - Світ не створений

Яким, стискаючи нижню губу, глянув уперед на ліс, аби ще раз порівняти його красу з пером птаха, а також обуритися червоній точці над Остричею — «Ну що ти блимаєш!». І тут старий роззявив беззубого рота, ніби піч розкрив:

— Дивіться, — гукнув дітям, які спостерігали за ним віддалік. — Дивіться! — малі боялися підійти, навіть роздумували, чи не заплакати, щоб дід не дурів. — Дивіться! — чоловік показав у далину, де з лісу вишмигнула ціла зграя зайців.

І Шугай, пирснувши слиною й утерши кілька крапель з губи вишиваним рукавом, зареготав. Червона точка в той момент блимнула найяскравіше — блимнула, ніби гаркнула.

Звірята мчали так швидко, що все на землі піднялося — комарі з жуками й гусінню, мохи, травинки, ягоди, суха хвоя, камінці. Усі окремі предмети й переплетення стали курявою. Зайці пробігли трохи вгору, до місця, де завжди росли нечервиві кам’яні білі гриби й арніка. Потім звернули в бік потоку. Вони перестрибували воду, ніби крихітні сатанинські лані, і бігли угору, долаючи майже неймовірний до підйому кам’янистий схил. У них неодмінно мусили бути невеличкі вуздечки, щоб тягти карету зі своїм проклятим владарем. Зовсім причумлені, не вибирали легший підйом неподалік, а перлися в це стрімке каміння. Деякі з них скочувалися вниз, як великодні паски. Якщо не калічилися — бігли далі, намагалися перемогти схил. Потім зайці зникли за горою.

Внизу на камінні, між якого текла легка, майже повітряна вода, лежало кілька покалічених звірів, що не взяли цю висоту. Ті, які не ламали карків, ще пробували вибратися з потоку. Вони борсалися, божеволіли від знерухомлення, захлиналися. Юшка з ран зліплювала шерсть, частково розчинялася в потоці.

— Підіть, діти, зайців назбирайте — на грушевих дровах закоптимо, — казала Федиха, вириваючи чистотіл, що проріс просто біля порогу.

— Вони труйні! — сичав дід на невістку. — Труй-ні, як молочко саламандри, як корінь аконіту! Прошу тебе, золота: сама можеш їсти, щоб аж з горла стирчало, але не давай дітям.

— Так все одно ж кінець світу! Чи вже ні? Ану швидко, малі, ідіть робіть те, що я сказала!

— Мамо, може не треба?

— Треба. Все одно їх мус зарити — потім почнуть гнити й усю воду перепаскудять. Викопайте яму вище від потоку й похороніть.

— Солодка моя! Хіба ти не розумієш, це — кінець світу!

— Кінець світу буває лише у тих, хто не хоче працювати.

Однак Федиха так зневажливо говорила лиш для того, щоб позлити свекра. Її сьогодні знов заболів сечовий міхур. Так нило всього кілька разів за все життя. Уперше — перед Відорщім, коли втопився Федьо. Удруге — після Преображенія, як синів забрали до війська. Потім — перед Дмитрієм, коли згорів оборіг із сіном. Того разу довелося продати половину овець, аби мати чим інших взимку прогодувати. І, до всього, їй снилися гриби — купи-купенні грибів!

Та родина Шугаїв і сьогодні жила звичайним днем — їла, що завжди їсть, працювала, як завжди працює. Просте життя сповнене щоденних кінців світу — то голод, то хвороба, то омерзіння таке, що краще би смерть.

Ричали непогодовані вчасно свині, корови проломили загорожу й утекли на чужу присадибу, блеїли неподоєні вівці — роботи вистачало. Тому, не зважаючи на головний біль, родина метушилася, маючи різні обов’язки. Матір же, виказавши розпорядження найстаршим дітям, тепер сиділа посеред хати на горщику з товченою необбираною вареною картоплею, заглушуючи біль сечового міхура. Сизуватий димок піднімався уверх хмаркою, ніби вилучаючи людину з цього світу для переміщення в інший. Маревом ставала зелена спідниця, сірувата сорочка з бідним узором, чорна хустина, ніс — він здався би дуже великим, якби не підпухле кругле обличчя. Федиха важко голосно дихала, рухаючи ребрами так, що повітря аж шурхотіло разом з кількома сторінками газети «Wiener Zeitung», приклеєними до стіни. Тепло розігріло все тіло. Голова почервоніла, наче свиняча легеня.

На сволоку неподалік від Федихи сиділа рись. Під нею на гачку висів пучок сушеного бадилля. Тварина позіхала й ліниво спостерігала за вилітанням іскорок з печі, де тріскотіли дрова. Раптом в’язка зілля — звіробою й деревію — погойднулася від вітру, що його запустила дитина, яка зайшла в дім. Федиха ж розвернулася до ватри, аби підкинути дров. Вона піднесла голову і, нарешті помітивши рись, схопилася:

— А щоб у твої кістки юди з чортами музику дули! Виженіть кота з хати! Скільки разів казала, щоб ви не запускали в хороми цю нехар?!

— Чим вона тобі заважає?! — почулося знадвору.

— Я сказала!

— І взагалі — це не кіт!

— Вона полізе зараз на молока й сметани, попсує все — хто це потім буде їсти? Ще раз кажу вам…

— Агата ніколи не бере сама.

— Назвав її, ніби то не кішка драна, а торт у віденському ресторані. Ану геть, супостатська дичино! — не слухаючи доводів і далі сидячи на горщику, кричала матір, махаючи на звірину буковим сучком, який перед цим мала намір кинути у вогонь.

Але рись спокійнісінько куняла, ледь посмикуючи китицями на вухах.

— Почекай, ще вигріюся трохи… А коли встану, то, клянуся майбутньою могилою, кочергою тебе цокну! Потім шкіру висушу й під поріг кину, щоб ноги від кізяків витирати, — погрозила ще раз Федиха і кинула буковим сучком у бік тварини, проте попала у в’язку трав.

Рись схопилася на ноги й зашипіла. Вона зістрибнула на землю й поважно, не рухаючи головою, ніби несучи вазу, пішла до дверей. Біля виходу розвернула голову й подивилася зневажливо на жінку, яка відволіклася, аби помацати, чи картопля в горщику ще достатньо гаряча. Надворі Агату чекав Лесьо, вже дорослий, але ще не одружений син Федихи.

— Моя радосте, ходи сюди. Образили тебе? Ну давай сюди…

— Ну-ну, ця маленька колись тобі очі видере, — озивалася з хати мама.

— Сплюньте! Бо ще накаркаєте!

— Та сплюнула, сплюнула. О — тьху!

— І по дереву постукайте.

— Уже постукала.

— Ви не постукали, а лиш так сказали! Постукайте по дошці.

— Та постукала я! По стільчику постукала.

— Рисі не нападають на людей.

— Чого це?

— Бо вони не дурні.

— Вони — ні. А про тебе так не скажеш.

— Ви ще так поговоріть — і я самовільно піду до імператорського війська!

— Ох ти ж мале дрантя! Рот помий після таких слів! Та я досі пам’ятаю, як от з цього порога забирали твоїх братів: Степанка, Ярчика, Дмитрика, Лук’янка! Уже три роки пройшло, як їх нема! І після цього тебе можна називати розумним?

Учора вдосвіта, як сто разів до цього, Лесьо вистрибнув на коня, Агата так само набрала розгін і вискочила, всівшись перед хлопцем — і звір з людиною помчали. Вони заїхали в ліс, пройшли під чотирьохсотлітніми смереками. Зрештою підійшли до