Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Слідом за шістьома поліціянтами в кімнату забіг мій знайомий пристав, і я зрадів, наче побачив найближчого родича. Він перехопив мій погляд. Я всміхнувся: правду кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Пристав Марініч ледь помітно кивнув, а потім вказав на мене пальцем і вигукнув:

— Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!

Усі четверо бандитів здивовано поглянули на мене.

— Нам потрібен тільки він, тож не раджу чинити опір законному арешту, тоді ми теж нікого і пальцем не зачепимо, — декламував пристав. Двійко поліціянтів рушили в мій бік, грюкнувши каблуками так, ніби намагалися пробити долівку.

З легким серцем я підвівся зі стільця, простягнувши руки поліціянтам, щоб вони тут-таки мене закували.

— Тарасе!

Я аж підскочив од несподіванки. Єдина тут людина, яка знала мене на ім’я, — це пристав, але ж він не випустив ані пари з вуст! Голос пролунав з-за спини, й це був голос незнайомця. Я озирнувся. Він тримав у обох руках по скляній гасовій лампі, які щойно зняв зі стіни.

— Біжи, — прошепотів він самими вустами, вказавши поглядом на двері позаду себе.

Поліціянти вже підійшли, й один із них навіть поклав руку мені на плече. Я хотів сказати незнайомцеві щось на кшталт: «Пізно ти схаменувся, друзяко, це кінець», — але не встиг. Він змахнув рукою, цілячись мені просто під ноги. Що він надумав?!

Останньої миті я таки примудрився відскочити. Розлитий гас умить спалахнув, і поліціянти опинилися посеред вогняної калюжі. Я кинувся було до пристава Марініча, бо ж від кого ще міг чекати на захист. Щойно відшукав його поглядом, як друга лампа розбилась об одвірок за головою незнайомця, вихлюпнувши на пристава рідкий вогонь. Відчайдушно волав один поліціянт, — полум’я охопило його з ніг до голови.

Лунко гахнувши, спалахнула фіранка на дальніх дверях. Горопашний пристав звивався на підлозі, намагаючись збити полум’я.

— Убийте його! — заревів Лисиця, вказавши на мене.

Німий випростав руку з пістолем. Єдиним порятунком були двері, що на них вказував мені незнайомець, — і я кинувся до них, увібгавши голову в плечі. Пролунав постріл. Я щокою відчув гарячий подих кулі — свинець роздробив на скалки шмат одвірка за крок переді мною. Двері були незамкнені, і я просто вивалився з кімнати. Незнайомець — услід за мною. В його руці була ще одна лампа. Обернувшись, він жбурнув її об поріг, і в дверях закружляло веселе жовте полум’я.

— Довірся мені! — крикнув він і потягнув мене якимсь коридором. Ми бігли стрімголов — через якісь кімнати, завалені подушками чи заставлені столами, пролетіли вузьким хідником, опинилися на просторій кухні… І знову коридор, сходи… Незнайомець спершу тягнув мене за руку, наче дитину, та потім пропустив уперед і мчав назирці, скеровуючи погуками, наче ту коняку. Нарешті я розчахнув двері й мало не покотився, опинившись на невеличкому дощаному ґанку. Війнуло теплим травневим вітерцем і смородом вигрібної ями, що була десь неподалік.

Я обернувся до незнайомця, але він зник. Швидко повернувшись до дверей, я зазирнув усередину, та не побачив нічого, крім довгого порожнього коридору, яким ми щойно бігли.

Десь із глибини дому долинав звук тупанини, що наближалася. І короткий вигук: «За ним!».

Ну його к бісу! І чого він так невчасно взявся мене рятувати? Бракувало тільки, щоб мене вважали винуватцем підпалу. Ще й один поліцейський — це щонайменше — загинув… Чорт забирай… І хто його зна, чи вцілів пристав, бо як ні… Халепа… І звідки він узявся на мою голову…

Я подумки обсипав прокльонами незнайомця в білій празниковій вишиванці й біг навмання, — аби подалі від цього злощасного притону.

Навряд чи бандити могли так швидко довідатися, хто я і де живу, та обережність іще нікому не зашкодила. Перш ніж увійти до своєї квартири, уважно оглянув двері та замок… Щонайменша подряпина змусила б мене насторожитися. Адже той тип назвав моє ім’я, і це, либонь, найбільша дивовижа з усього, що сталося цієї ночі.

Але — ні, все гаразд. Тихо повернув ключ у шпарині замка.

Двері прочинилися. Війнуло знайомим запахом помешкання, з яким я майже зріднився: книжками, старими меблями, моїм милом… А ще я втратив зброю, хоча це й не найгірше зі всього. Тихо заходжу, двічі озираюся на сходи, — переконатися, що ніхто зненацька не вискочить з-за спини. Відступаю від дверей і прислухаюся. Тиша, напівтемрява. Беззвучно беру двері на засув і прямую до секретера в передпокої. В одній із шухляд намацую заряджений пістоль.

Хутко оглядаю єдину кімнату, їдальню та вбиральню: нікого.

Опускаю зброю й навіть акуратно повертаю на місце зведений бойок, аж раптом нежданий звук за спиною змушує мене рвучко обернутися, скинувши пістоль і знову звівши курок. Але це лише вікно: мабуть, я забув його зачинити, і ось щойно гупнула стулка від протягу.

Кілька стеаринових свічок додали кімнаті не лише світла, але й затишку. Скинув чоботи, сюртук та сорочку, і мені відчутно полегшало. Воду не грів, — умився холодною. Вона вмить стала рожева від змитої крові, та коли я поглянув на себе в дзеркало — нічого страшного на лиці не побачив. Ніс трохи напух, але навіть не був зламаний. Передній зуб хилитався, — добре, що не вибили. Розсічена вилиця та щока, розбита губа… Ще боліла шия — це таки неприємно.

Я накинув шовковий халат. Потім вернувся до кімнати, дістав з буфета пляшку незлецького скотчу. Налляв на денце склянки і умостився в кріслі. Найближчі півгодини я не збираюся рушати з місця. А потім ляжу спати. День був непростий.

Здалося, наче хтось тихенько постукався. Я застиг. Почулося? Тиша. Певно, що так. Приклався до міцного доброго напою, що пахнув морем і торфом. Знову стукіт — тільки вже гучніший. Сумнівів не було. Поставивши склянку на підлогу, повернувся до буфета. Відімкнув таємний сховок, відкинув невеличкий столик, на якому було закріплено вісім різних пістолів. Узяв два драгунські з гранованими стволами і звів обидва курки. Один з них запхав за пояс, з іншим напоготові рушив до дверей.

Знову постукали.

У дубових дверях — якраз на зручній висоті — був сучок, що я в нього передбачливо ввігнав гвинтик. Узявшись за нього, я витягнув сучок і через цей отвір визирнув на сходи. Попри слабке освітлення гасової лампи, мені все було добре видно: нікого. Якусь мить я стояв, прикипівши оком до отвору, — жодного руху чи звуку. Одлипнувши від дверей, я крутив у руці сучок, намагаючись хоч щось второпати, аж тут у двері знову постукали. Я миттєво кинувся до отвору — але за дверима знову нікого не побачив. Стукіт пролунав іще раз, уже вимогливіше.

Діставши другий пістоль, я відступив од дверей на півкроку. Спершу тихенько потягнув засув, а потім смикнув ручку на себе. Двері заледве прочинилися, а я вже цілився у просвіт між ними й одвірком з обох пістолів, ладний рознести голову кожному, хто раптом надумає ввірватися. Та дула обох пістолів глипали в пустку.

На мить я отетерів, намагаючись пояснити собі цю нісенітницю. Зізнаюсь, мурашками по спині пробіг якийсь містичний острах.

— Я тут, пане Білий.

Од несподіванки я мало не пальнув у сусідські двері. Голос линув знизу і належав жилавому чоловіку, який на зріст був — наче восьмирічна дитина.

— О Боже… Забирайся під три чорти!

Я намірився рішуче грюкнути дверима, та карлик устиг встромити в щілину свій черевик.

— Графиня