Кріс Тведт - Той, хто вбиває

— Радо, — відповіла Геллє.

Я відчинив їй задні дверцята. Вона сіла, усміхнулася і помахала рукою на прощання.

Таксі від’їхало на метр і різко загальмувало. Геллє відчинила двері. Я підійшов, нахилився запитати, у чому річ. Ніяк не міг зрозуміти виразу її очей.

— Сідай, Мікаелю!

Розділ 4

Посеред ночі вона встала з мого ліжка й одягнулася. Я відчув це крізь сон, хотів попросити її залишитися, але зумів хіба пробурмотіти щось невиразне, коли вона нахилилася і легко торкнулася поцілунком моїх губ.

— Мені сподобалося з тобою кохатись, — сказала вона й зникла.

Я заплющив очі й знову поринув у сон.

Коли прокинувся, надворі вже був білий день. Запах жіночої плоті, запах Геллє, ще вчувався у постелі, мов примарний спомин. Попри вжитий напередодні алкоголь, я почувався легко і бадьоро, ба навіть більше, я почувався щасливим.

Ми поїхали до мене додому й відразу пішли до спальні. Геллє миттю роздягнулася. Коли я вийшов з ванної, застав її уже голою. Вона сиділа на ліжку, підігнувши коліна й розставивши ноги. Відкрита й нетерпляча. У момент найвищої насолоди, вона міцно вчепилася в мене, ніби боялася, що я зникну.

Я помився у душі, спокійно, зі смаком поснідав. А тоді надіслав Геллє есемеску. «Дякую за вчорашній день. І за ніч».

Вона відповіла аж за кілька годин.

«Ти чудовий» — тільки написала вона, але мені цього було достатньо.

Геллє ні на мить не йшла мені з голови. Двічі я поривався їй зателефонувати, але стримував себе, не хотів видатися нав’язливим, надто напористим від самого початку. У понеділок, коли я простував униз, до міста, районом старих вілл Калфарет, Геллє ще міцно трималася моїх думок. Був теплий, навіть трохи паркий ранок пізнього літа.

Перші краплі дощу торкнулися обличчя, коли я минав будівлю поліції. Я пришвидшив крок, сподіваючись дістатися даху над головою до початку грози, але марно сподівався. Потужний шквал вітру розхристав поли плаща, і тієї ж миті влило, наче з відра. За кілька хвилин тоненькі холодні струмочки потекли за комір, у черевиках чвакало, а мокрі, як хлющ, холоші штанів лопотіли навколо литок. На Торґалменнінген дощ періщив так сильно, що вся площа вкрилася молочно-білим шумовинням. Жменька перехожих бігла, пригнувшись, до хоч якогось прихистку, а я настільки промок, що ховатися вже не було сенсу.

У конторі пані Сьоренсен несхвально глянула на мене.

— Я ж попереджувала, Мікаелю, що треба взяти парасолю, — терпко сказала вона.

— І мали рацію, як завжди, — усміхнувся я і пройшов повз неї до свого маленького кабінету.

Я повісив сушитися плаща і піджака, одягнув суху сорочку. Завжди тримаю в кабінеті запасну сорочку на випадок несподіваного виклику до суду. Гірше було зі штанами. Я недовго вагався, стягнув їх і повісив на спинку крісла перед радіатором. Шкарпетки розклав на підвіконні.

Саме тієї миті двері відчинилися, і ввійшла Сюнне.

— Нівроку, Мікаелю Бренне! — вона звела вгору брови і зміряла мене з голови до ніг. — Новий стиль?

— Ага, подумав, що варто винайти новий спосіб заманювати до нас більше клієнтів, — сказав я, сідаючи за стіл і намагаючись зберегти залишки гідності.

Сюнне Бергстрьом значно молодша за мене. Колись вона була моєю помічницею, а тепер один з двох партнерів адвокатської контори Бергстрьом & Бренне. Я — другий партнер.

Сюнне сіла на стілець для клієнтів, випростала ноги й схрестила ступні. Вона мала найдовші в світі ноги.

— Вітаю! Чула, що ти в п’ятницю виграв процес.

— Єс! Ще одна перемога в системі правосуддя.

— А потім гульбанив у місті?

— Так, але я тебе не бачив після суду.

Зазвичай, після голосних процесів, ми разом ходимо десь посидіти, чи то відсвяткувати перемогу, чи розрадити одне одного. Це вже стало традицією.

Сюнне скорчила винувату гримаску.

— Я не мала як, соррі. Домовилася про зустріч, не могла її скасувати.

— З Дідріком?

Дідрік Сьорлунд був її новим коханим. На думку пані Сьоренсен, цього разу все виглядало дуже серйозно. Можливо, вона мала рацію. Я дуже на це сподівався. Колишній коханець Сюнне покинув її, коли отримав нову роботу в іншому місті, а вона не захотіла до нього переїжджати. Після того, наскільки мені було відомо, вона навіть не дивилася убік чоловіків. Досі...

— Так, з Дідріком, — Сюнне трохи помовчала. — Але певна, ти чудово розважився і без мене. Маєш сьогодні дуже задоволений вигляд. Зустрів когось зі знайомих?

— Ти їх не знаєш...

Сюнне прискіпливо глянула на мене, але теми не розвивала.

— Надіслав рахунок до суду другої інстанції? — натомість запитала вона.

— Та я ж тільки поріг переступив, Сюнне!

— То негайно цим займися! Вони останнім часом дуже затягують виплати.

— Маємо ще трохи грошей?

— Ну, рахунок фірми аж ніяк не тріщить від напливу коштів.

— Я думав... у нас нормальний трафік справ, хіба ні?

— Не зовсім типові справи. Багато консультацій і дрібних кримінальних справ — не надто поплатно. Тенденція ніяк не позитивна. До того ж... — Сюнне на мить завагалася. — До того ж, Мікаелю, ти міг би докласти більше зусиль до складання розпорядку роботи фірми і вчасного надсилання рахунків.

Подібна дискусія у нас уже велася раніше. Пильнувати бухгалтерію входило до її обов’язків. І ще жодного разу Сюнне не сказала, що на нашому рахунку достатньо коштів. Я зазвичай звинувачував її, що вона невротично, ледь не маніакально, перестраховується. Вона ж вважала мене безвідповідальним.

— Та викрутимося, — сказав я. — Завжди ж викручувалися.

Сюнне провела рукою по волоссі. Цей жест я знав дуже добре, він свідчив про стрес.

— Ти тільки говорити можеш, а я минулого місяця аж на чотири дні затримала платню пані Сьоренсен.

Її слова мене стурбували. Я й не здогадувався, що все аж так погано.

— Сьогодні ж надішлю їм рахунок, — пообіцяв я. — І Кеннет Ольсен рветься подати позов до страхової агенції. Я зателефоную йому й візьмуся за цю справу.

Сюнне пішла, а я ще довго сидів, роззираючись по кімнатці. Хай кабінет і невеличкий, нема чим хвалитися, зате власний. Одного разу я вже опинився за бортом, голий та босий, без практики, без грошей, і нізащо в світі не хотів би зазнати подібного ще раз.

З похмурих думок мене висмикнув дзвінок телефону. Я схопив мобільний.

— Мікаель