Джоан Харріс - П'ять четвертинок апельсина

перетворювались на маленьких яскравих пташок, що на невидимих крилах літали моїми лукою та садом. Пісташ – хороша дочка. Моя таємна улюблениця Нуазетт більше схожа на мене – лукава й бунтівна, з моїми чорними очима й сповненим дикунством і протиріччями серцем. Я могла вмовити її залишитися поряд – вистачило б слова чи усмішки, – але не зробила цього. Мабуть, страхалася, що перетворюся на свою матір. Вона слухняно шле сухі листи. Її шлюб завершився сумно. Вона працює офіціанткою в нічному кафе в Монреалі. Відмовляється брати в мене гроші. А от Пісташ – це така жінка, якою могла стати Ренетт: пухка, довірлива, ніжна зі своїми дітьми й люта, коли необхідно їх захистити, м’яке брунатне волосся, а очі – зелені, як горішок, на честь якого я її назвала. Завдяки їй і дітям я навчилася знову переживати гарні моменти свого дитинства.

Готуючи для них млинці й товстенькі ковбаски з яблуками та запашними травами, я згадала, як бути матусею. Я варила для них варення з інжиру, зелених помідорів, кислих вишень та айви. Дозволяла бавитися з малими грайливими козенятами та згодовувати їм хлібні скоринки й шматочки моркви. Ми годували курей, гладили м’які мордочки поні, збирали заячий щавель для кролів. Я показала їм річку й навчила діставатися до сонячних обмілин. Попередила їх, не без колючки в серці, про всі небезпеки: змій, коріння, коловороти, хибкі піски – і примусила поклястися ніколи-ніколи там не плавати. Я показала їм ліси за селищем, найкращі місця для збору грибів, навчила, як відрізнити справжню лисичку від несправжньої та як знаходити в гущі дику лохину. Таке дитинство мало бути в моїх дівчат. Замість цього був дикий берег Кот-д’Армора, де ми з Ерве жили якийсь час: вітряні пляжі, соснові ліси, криті шифером кам’яні будинки. Я намагалася бути їм хорошою мамою, справді докладала всіх зусиль, але завжди відчувала, що чогось не вистачає. Тепер я розумію, що не вистачало саме цієї ферми, цього будинку, цих полів, цієї сонної смердючої Луари в Ле-Лавезі. Ось чого я для них хотіла, а отримала лише з онуками. Тішачись із ними, я тішила саму себе.

Мені подобається думати, що мати робила б так само, якби мала можливість. Я уявляла її лагідною бабусею, подумки з нею сперечаючись: «Справді, матінко, ви остаточно розбещите цих дітей», – і це не здавалося таким уже й неможливим. Чи, може, я приписую їй те, чого не було. Можливо, вона й справді була такою, як я пам’ятаю – кам’яною жінкою, яка ніколи не усміхалась і спостерігала за мною з виразом відвертої незрозумілої люті.

Вона так і не побачила своїх онук, навіть не дізналася про їхнє існування. Я сказала Ерве, що мої батьки померли, і він ніколи в цьому не сумнівався. Його батько був рибалкою, а мати – такою собі округлою жінкою-куріпочкою, яка продавала рибу на ринку. Я загорнулась у них, ніби в позичену ковдру, знаючи, що настане час, і мені доведеться знову вийти на мороз без них. Гарною людиною був Ерве, спокійною, без жодного гострого кута, об який я могла порізатися. Я кохала його – не так палко й відчайдушно, як Томаса, але кохала.

Він помер у 1976 році – вбило блискавкою, коли вони з батьком ловили вугрів, – і моя скорбота мала присмак невідворотності й майже полегшення. Направду тривалий час усе було добре. Але справа – і життя – мали рухатися далі. Вісімнадцять місяців по тому я повернулася до Ле-Лавеза з відчуттям, ніби прокинулася від довгого темного сну.

Вам може здатися дивним, що я так довго зволікала й не читала материного альбому. Він був, за винятком перигорського трюфеля, моєю єдиною спадщиною, а за п’ять років я до нього майже не зазирала. Звісно, я знала безліч рецептів напам’ять, тож мені не треба було їх перечитувати, та все ж… Мене навіть не покликали на оголошення заповіту. Я не знаю, коли вона померла, хоча точно можу вказати де – у старечому притулку «Ля Готрай» у Вітре, від раку шлунка. Її поховали на місцевому кладовищі, і я приїжджала туди лише раз.

Могила розташована біля дальньої стіни, поряд із контейнерами для сміття. На пам’ятнику написано: Мірабель Дартижан і вказані якісь дати. Я з подивом дізналась, що мати брехала нам про свій вік.

Навіть не знаю, що змусило мене вперше розгорнути її альбом. Я проводила перше літо в Ле-Лавезі. Стояла засуха, і Луара зміліла на пару метрів, оголивши зморшкуваті береги, потворні, ніби коріння гнилого зуба. Вибілені під сонцем коріння дерев переплітались у воді, і діти гралися між ними на відмілинах, хлюпаючи босоніж по коричневих брудних калюжах і тицяючи палицями в сміття, яке приносило зверху течією. До того часу я уникала навіть дивитися на альбом, відчуваючи якусь незрозумілу провину: наче я підглядаю, наче будь-якої миті зайде мати й побачить, що я читаю її дивні секрети… Насправді ж я не хотіла знати її таємниці.

Таке буває, коли заходиш у темну кімнату й чуєш, як кохаються твої батьки. Внутрішній голос казав, що це неправильно, і мені знадобилося десять років, щоб зрозуміти – той голос був не материн, а мій.

Як я вже казала, її записи були переважно незрозумілі. Більшість зроблені незнайомою мовою – схожою на італійську, але вимовити її неможливо. Після декількох невдалих спроб розшифрувати я покинула цю справу. Рецепти були досить розбірливі, написані синім або фіолетовим чорнилом, а от божевільні карлючки, віршики, малюночки, спостереження, що їх перемежали, залишені казна-як. Я так і не змогла зрозуміти бодай якоїсь логіки.

Бачила сьогодні Ґійома Рамондена. З новою дерев’яною ногою. Він сміявся з Р.-К., яка на нього витріщалась. Коли вона запитала, чи не боляче, він відказав, що йому пощастило. Його батько робить клоги.[7] Тож тепер йому знадобиться тільки півпари, ха-ха, а шанси встояти навшпиньках під час вальсу скоротяться удвічі, моя гарнюня. Я постійно думаю про те, що там, усередині, під підколотою до ноги штаниною. Щось схоже на недосмажену ліверну ковбасу, перев’язану мотузочкою. Довелося кусати губи, щоб не розреготатись.

Ці слова дуже дрібним почерком записані над рецептом ліверної ковбаси. Мені такі історії з життя, з цим чорним гумором, здаються тривожними.

В інших місцях мати пише про дерева як про живих істот: Провела всю ніч біля Прекрасної Івонн, їй було так погано від холоду. При цьому дітей вона позначає скорочено – Р.-К., Кас, Фра, а про мого батька і згадки немає.