Марк Леві - Викрадач тіней

я покинув її, як тато? Але він хоча б попередив. Вона ніколи мені не вибачить, що я покинув її тоді, коли їй найбільше була потрібна моя підтримка. Навіть якщо вона й забувала про мою присутність, коли ми ходили між полиць супермаркету, навіть при тому, що вона рідко зі мною розмовляла, бо їй важко давалися слова, чи не приходила побажати мені ввечері на добраніч, я однаково знав, що вона дуже сумуватиме. Треба було про це подумати, перш ніж снити перед тим дурним грибом. Хай лишень я його віднайду, зіб’ю ногою його дурнуватий капелюх!

— Дідько, і що ти тут, телепню, робиш? — Уперше від початку нового навчального року я був радий бачити Маркеса, який просунув голову між двох високих папоротей. — Учитель природознавства сам не свій, він вже хотів кликати допомогу, щоб прочесали ліс, але я сказав, що сам тебе пошукаю. Тато завжди каже мені, коли ми йдемо на лови, що в мене дар віднаходити погану дичину. Зрештою, я йому повірю. Ну, ходімо вже! Бачив би ти себе збоку! Якби я трохи забарився, ти уже тут рюмсав би й квилив би.

Кажучи ті добрі слова, Маркес став навколішки, щоб бути на одному рівні зі мною. Сонце було в нього за спиною й освітило німбом його голову, від чого вигляд у Маркеса став іще зловісніший, аніж завжди. Він так близько нахилився до мого обличчя, що я чув запах його жуйки. Маркес випростався й плеснув мене по передпліччю:

— Пішли, ти ж не хочеш тут ночувати?!

Я мовчки встав і пропустив його на кілька кроків уперед.

Тільки коли він відійшов, я зрозумів, що щось не так. Моя тінь десь на метр видовжилася, а Маркесова стала зовсім маленькою, такою маленькою, що могла належати лише мені.

Якщо Маркес здогадається, що в подяку за порятунок я поцупив його тінь, він мені зіпсує не лише цей навчальний рік, а й усі наступні роки, аж до випускного у вісімнадцять років.

Не треба вміти гарно лічити, щоб збагнути, скільки це буде справді кошмарних днів.

Я негайно наздогнав його з твердим наміром, щоб наші тіні знову наклалися одна на одну й усе стало на свої місця, — як раніше, перш ніж тато пішов від нас. Адже не можна отак просто заволодіти чиєюсь тінню! Та я вже вдруге перебрав чужу тінь. Маркесова тінь наклалася на мою, і коли він відступив, вона причепилася до моїх ніг. Серце мені мало не рвалося з грудей, ноги не слухалися. Ми перейшли через галяву й опинилися на дорозі, де нас чекали вчитель природознавства й учні. Маркес здійняв до неба руки на знак перемоги, він мав вигляд ловця, а я — його здобичі, яку він тягнув за собою. Учитель махав нам, щоб ми йшли швидше. Автобус уже чекав. Я передчував, що мені ще перепаде на горіхи. На нас дивилися учні, і я відчував у їхніх поглядах глузування. Хоча сьогодні ввечері їм буде вдома про що розповісти, окрім розлучення моїх батьків.

Елізабет уже сиділа в автобусі на тому самому місці, на якому їхала сюди. Вона навіть не дивилася у вікно. Вочевидь, моє зникнення не дуже її схвилювало. Сонце ще нижче схилилося до обрію, тіні наші поступово стиралися, їх майже не було видно. Це й на краще: тепер ніхто не помітить, що сталося в лісі.

Я понуро попхався до автобуса. Учитель природознавства спитав, як я примудрився загубитися, і зізнався, що перелякався на смерть, але вигляд у нього був удоволений, що все скінчилося добре, і карати мене він наміру не мав. Я сів на задньому сидінні та за всю дорогу не вимовив ні слова. Та й що мені було казати: загубився й усе, таке стається і з найкращими.

По телевізору я бачив документальний фільм про досвідчених альпіністів, які заблукали в горах, а я ніколи не претендував на звання досвідченого мандрівника.

Удома мама чекала на мене у вітальні. Вона обняла мене — й обняла міцно, навіть надто міцно, як на мене.

— Ти заблукав? — спитала вона мене, гладячи по щоці.

Певно, по пейджеру вона зв’язувалася з директоркою, інакше як би вона дізналася так швидко?

Я розповів їй про пригоду. Вона наполягла, щоб я прийняв гарячу ванну. Даремно я пояснював, що зовсім не замерз, вона й слухати не захотіла. Ніби та ванна мала змити з нас усі негаразди, які випали нам у житті: від неї пішов тато, я зустрівся з Маркесом.

Поки вона терла мені волосся шампунем, який щипав очі, я мало не розповів їй про свою проблему з тінями, але знав, що вона тому не повірить і скаже, що я знову вигадую, тож вирішив мовчати, сподіваючись, що на завтра знову дощитиме й тіней не буде через затягнуте хмарами небо.

* * *

На вечерю мама почастувала мене ростбіфом і смаженою картоплею, тож варто постаратися частіше губитися в лісі.

Мама зайшла до моєї кімнати о сьомій ранку. Сніданок готовий, мені слід лише вмитися, одягнутися й бігом спускатись, якщо я не хочу спізнитися до школи. Насправді ж я дуже хотів би спізнитися до школи, навіть ніколи більше туди не ходити. Мама повідомила, що день буде чудовий, і в неї навіть піднявся настрій. Я почув, як вона спускається сходами, і натягнув на себе перину. Я благав свої ноги схаменутися й більше не красти чужих тіней, а особливо якомога швидше повернути Маркесу його тінь. Звісно, розмовляти зранку зі своїми ногами дещо дивно, але слід поставити себе на моє місце, щоб зрозуміти, що я пережив.

З ранцем на спині Я простував до школи, обмірковуючи свою халепу. Якщо здійснити обмін, не кажучи Маркесу, потрібно, щоб моя і його тіні знову наклалися одна на одну, а для цього годилося б знайти привід підійти до Маркеса та з ним заговорити.

Шкільні ворота були за кілька метрів. Я глибоко вдихнув, перш ніж зайти. Маркес сидів на спинці лави й розповідав друзям свої байки. Наприкінці дня мали висувати кандидатури на старосту класу, тож його виборча кампанія була в розпалі.

Я підійшов до хлопців. Певно, Маркес відчув мою присутність, бо повернувся й зиркнув на мене лихим оком.

— Тобі чого?

Усі чекали на мою відповідь.

— Подякувати тобі за вчорашнє, — пробелькотів я.

— Добре, подякував, а тепер можеш іти гратися в кульки, — буркнув він під хихотіння інших хлопців.

Я відчув якусь силу в спині, силу, що спонукала ступити три кроки