Хуліо Кортасар - Таємна зброя

іншим боком свого життя. Казала, що нічого не пам’ятає, що це було щось жахливе, та пояснити його не можна, і врешті засинала, забравши із собою свою таємницю, бо Луїс знав, що вона знає: тільки-но вона зустрілася з тим, хто проникав у її сни під невідь-якою страхітливою личиною, чиї коліна Лаура обняла би, перелякана аж до безпам’ятства, а може, від пропащої любові. Завжди було одне і те саме: він приносив їй склянку води і мовчки чекав, коли вона знову опустить голову на подушку. Можливо, одного дня переляк виявиться сильнішим за гордість, якщо це була гордість. Можливо, тоді він зможе боротися зі свого боку. Можливо, не все втрачено, можливо, нове життя і справді стане чимось іншим, ніж цей симулякр із усмішок і французького кіно.

Сидячи за креслярським столом, в оточенні чужих людей, Луїс віднаходив почуття симетрії і порядок, які йому хотілось би застосувати до життя. Позаяк Лаура не торкалася теми, з позірною байдужістю чекаючи відповіді від дядька Еміліо, порозумітися з мамою належало йому. Він відповів на її листа, обмежившись скупими новинами останніх тижнів, а фразу-виправлення залишив на постскриптум: «Отже, Віктор говорить про подорож до Європи. Тепер усі подорожують, мабуть, це через рекламу туристичних агенцій. Скажи йому, хай нам напише, ми можемо вислати йому всі відомості, яких він потребуватиме. Скажи йому також, що віднині наш дім до його послуг».

Лист від дядька Еміліо прийшов наступною ж поштою: писав він сухо, як і належало дуже близькому родичу, який був дуже ображений тим, що на нічному чуванні біля Ніко він назвав неподобством. Не розсварившись з Луїсом явно, він виказав йому свої почуття зі звичною в таких випадках тонкістю: не прийшов попрощатися з ним перед відплиттям корабля, два наступні роки забував дату його уродин. Тепер дядько обмежився тим, що виконав свій обов’язок маминого шваґра і прислав короткий звіт. Мама почувається добре, але говорить дуже мало, і це зрозуміло, якщо взяти до уваги ті численні гризоти, яких вона зазнала останнім часом. Помітно, що їй дуже самотньо у домі в районі Флорес, і це логічно, позаяк жодна мати, яка прожила все життя з двома синами, не може почуватися затишно у величезному домі, повному спогадів. Що ж до тих фраз, про які йдеться, то дядько Еміліо повів себе із тактом, якого вимагала делікатність справи, але, на жаль, змушений сказати їм, що нічого особливого він не з’ясував, бо мама не мала настрою для бесіди і навіть прийняла його у вітальні, чого раніше ніколи не робила зі своїм шваґром. На припущення терапевтичного плану вона відповіла, що поза ревматизмом почувається чудово, хоча цими днями втомилася від прасування скількох сорочок. Дядько Еміліо поцікавився, про які сорочки йдеться, але вона тільки кивнула головою і запропонувала херес і печиво Баґлі.

Мама не дала їм надто багато часу на обговорення листа від дядька Еміліо і явної безрезультатності його візиту до неї. Через чотири дні прийшов рекомендований лист, хоча мама добре знала, що немає жодної потреби відправляти авіапоштою в Париж рекомендовані листи. Лаура зателефонувала Луїсові і попросила якомога скоріше вернутися. Через пів години, задиханий, він застав її цілком заглибленою у споглядання жовтих квітів на столі. Лист лежав на камінній полиці, і туди ж поклав його Луїс, коли прочитав. Він сів біля Лаури і став чекати. Вона стенула плечима.

— Вона збожеволіла, — сказала.

Луїс запалив цигарку. Від диму засльозилися очі. Він зрозумів, що партія триває, що тепер його хід. Але цю партію грали три гравці, а може, й чотири. Тепер він був впевнений, що за дошкою сиділа ще й мама. Він поволі скулився у кріслі й обома руками, як непотрібною маскою, прикрив обличчя. Чув, як плаче Лаура, внизу з вереском бігали діти консьєржки.

А◦ніч-мати дасть пораду тощо. Їм вона дала глибокий важкий сон, в який вони провалилися після того, як їхні тіла зійшлися у монотонному герці, якого вони насправді не бажали. Знову укладалася мовчазна угода: зранку вони говорили про погоду, про злочин у Сен-Клу, про Джеймса Діна. Лист і далі лежав на полиці, і поки вони пили чай, він увесь час був у них перед очима, та Луїс знав: вернувшись з роботи, він його вже не побачить. Лаура затирала сліди з холодною, дієвою старанністю. Минув день, за ним інший, потім іще один день. Одного вечора вони дуже сміялися з розповідей сусідів, з виступу Фернанделя. Говорили про те, щоби сходити до театру, провести вихідні у Фонтенбло.

На креслярському столі нагромаджувалися непотрібні дані, усе у відповідності до маминого листа. Корабель насправді прибував у Гавр у п’ятницю, сімнадцятого числа зранку, а екстрений поїзд приїздив на Сен-Лазар[6] об 11:45. У четвер вони дивилися в театрі виставу, і їм було дуже весело. За дві ночі до того Лаурі знову наснився кошмар, але Луїс не завдав собі труду принести їй води і, повернувшись до неї спиною, чекав, поки вона сама заспокоїться. Потім Лаура мирно заснула, увесь день вона була заклопотана: кроїла і шила літню сукню. Вони говорили про купівлю електричної швейної машинки, коли повністю сплатять за холодильник. Луїс знайшов маминого листа у шухляді нічного столика і відніс його до себе в офіс. Зателефонував у пароплавну компанію, хоча був упевнений, що мама подала точні дати. То була його єдина певність, бо про все решта годі було й подумати. А◦ще цей ідіот дядько Еміліо. Краще було б написати Матильді; хай якими вони були далекими, Матильда зрозуміла би, що треба конче втрутитися, захистити маму. Та хіба насправді (це не було питання, але як сказати по-іншому) треба було захищати маму, саме маму? Якусь мить він думав замовити міжнародну телефонну розмову і поговорити з нею. Згадав про херес і печиво Баґлі і стенув плечима. Написати Матильді також не було часу, хоча насправді час був, але, мабуть, таки краще дочекатися п’ятниці, сімнадцятого, перед тим, як… Коньяк уже не допомагав йому не думати чи принаймні думати без страху. Він щоразу чіткіше згадував обличчя мами в останні тижні в Буенос-Айресі, після похорону Ніко. Те, що тоді він сприйняв за скорботу, тепер йому здавалося чимось іншим, чимось таким, що мало в собі злобну недовіру, то був вираз тварини, яка відчуває, що її збираються покинути на пустирищі далеко від дому, аби позбутися її. Тепер він починав бачити мамине обличчя по-справжньому. Тільки тепер він по-справжньому бачив її у ті дні, коли вся родина по черзі її провідувала, щоб висловити співчуття