Джо Аберкромбі - Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі

— Доу, за тобою зала ватажка. Занеси туди хмизу, як ми домовилися, та не підпалюй його, чуєш? Не вбивай нікого без потреби. Поки що.

— Поки що, атож.

— І ще, Доу. — Він повернувся назад. — Не займай бабів.

— За кого ти мене маєш?! — спитав той, зблиснувши зубами в темряві. — За якусь тварину?

І на цьому все. Залишилися тільки Шукач і Мовчун, та ще кілька інших, які стежили за водою.

— Угу, — поволі кивнув Мовчун. За його мірками це була направду висока похвала.

Шукач показав на жердину і промовив:

— Не дістанеш нам отой дзвоник? Може, він усе-таки на щось згодиться.

Ради мертвих, ох же він і бомкав! Шукач, коли бомкнув об дзвін руків'ям ножа, аж очі замружив, і в нього задрижала рука. Серед такої сили будівель він почувався не надто затишно: зусібіч виднілися стіни й паркани. Він за своє життя провів у містах небагато часу, та й той час, який він там провів, був не дуже приємний. Він або палив щось і робив бешкети після облоги чи валявся по Бетодових тюрмах, чекаючи, коли його вб’ють.

Він покліпав і глянув на купу шиферних дахів, стіни зі старого сірого каменю, чорного дерева і брудно-сірої штукатурки. Усе це було масне через ріденький дощик. Дивно так жити: спати в коробці й щодня прокидатися на тому самому місці. Шукача бентежила вже сама думка про це — так, ніби той дзвін іще не встиг достатньо його збісити. Він прокашлявся й опустив інструмент на бруківку поряд із собою. Тоді застиг на місці, чекаючи та тримаючи одну руку на руків’ї меча в надії, що його поза показує: в нього серйозні наміри.

З однієї вулиці долинули різкі кроки, і на майдан вибігла маленька дівчинка. Вона побачила їх — десяток чоловіків, бородатих і озброєних, у товаристві Тула Дуру, і в неї відвисла щелепа. Дівчинка, мабуть, не зустрічала досі чоловіка, навіть удвічі дрібнішого за нього. Вона рвучко розвернулася, щоб побігти назад, і мало не перекинулася на слизькій бруківці. А тоді побачила, що на купі хмизу просто за нею сидить Доу, спокійно відкинувшись до стіни з оголеним мечем на колінах, і застигла, мов скам’яніла.

— Та нічого, мала, — прогарчав Доу. — Можеш лишатися на місці.

Тепер надходили й інші — бігли звідусіль на майдан; і в усіх, варто їм було побачити, як стоять і чекають Шукач та його хлопці, на обличчі з’являвся такий самий вражений вираз. То здебільшого були жінки й хлопчаки, та ще кілька старих дідів. Підняті з ліжок дзвоном і досі напівсонні, червоноокі, з розпухлими обличчями, у сплутаному одязі й озброєні тим, що потрапило під руку. Хлопчина з різницьким сікачем. Згорблений старигань із мечем, який здавався старшим навіть за нього самого. Попереду стояла дівчина з вилами й пишним, скуйовдженим темним волоссям, яка виразом обличчя нагадала Шукачеві Шарі. Серйозна й задумлива — саме так вона дивилася на нього, перш ніж вони почали спати разом. Шукач насуплено опустив погляд на її брудні босі ноги, сподіваючись, що йому не доведеться її вбивати.

Налякати їх до смерті буде найкращим способом хутко й легко з усім упоратися. Тож Шукач спробував заговорити мов людина, якої слід боятись, а не як людина, що обсирається зі страху. Так, як міг би заговорити Лоґен. Хоч, може, це було страшніше, ніж йому потрібно. Тоді заговорить як Тридуба. Він був суворий, але справедливий, бажав усім якнайбільше добра.

— Ватажок серед вас? — прогарчав він.

— Це я, — прокректав старий із мечем. Обличчя в нього начисто обм’якло від потрясіння, коли він уздрів посередині майдану свого міста два десятки гарно озброєних чужинців. — Мене звати Латунь. А хто ви в біса такі?

— Я Шукач, а оце — Хардінг Мовчун, а здоровань — це Тул Дуру Грозова Хмара.

Дехто вирячив очі, а дехто забурмотів між собою. Вочевидь, вони вже чули ці імена.

— У нас тут п’ятсот карлів, і цієї ночі ми забрали у вас місто.

Тут кілька людей охнули й запищали. Карлів було радше двісті, та казати їм про це було безглуздо. Може, їм спаде на думку, що битися — це гарна ідея, а ще він не мав бажання рано чи пізно штрикнути жінку чи наразитися на те, щоб жінка його штрикнула.

— Нас набагато більше, куди не глянь, а ваші вартові всі як один зв’язані — ну, ті, кого ми не мусили вбивати. Деякі з моїх хлопців, і ви маєте знати, що я маю на увазі Чорного Доу…

— Це я.

Доу продемонстрував свій жаский усміх, і кілька людей із острахом відсунулися від нього так, ніби їм сказали, буцімто там сидить саме пекло.

— …Ну, вони були за те, щоб одразу підпалити ваші будинки й трохи повбивати. Поводитися так, як поводилися під проводом Кривавої Дев’ятки — розумієте, про що я?

Якась дитина трохи заплакала, мокро схлипуючи. Хлопчисько роззирнувся довкола, сікач у його руці задрижав, а темноволоса дівчина кліпнула й міцніше взялася за свої вила. Суть вони вловили, це вже точно.

— Але я подумав, що дам вам пристойний шанс на те, щоб здатися: у місті ж повно бабів, дітей і такого іншого. Моя сварка з Бетодом, а не з вами, люди. Союз хоче зробити з цього місця порт, привезти людей, матеріали і ще казна-що. Вони прибудуть сюди на своїх кораблях менш ніж за годину. Багацько людей. Це відбудеться незалежно від вашого дозволу. І от що я хочу сказати: ми можемо розібратися з усім криваво. Якщо ви такого хочете. Мертві знають, що ми набили собі в цьому руку. А ще ви можете відмовитися від зброї, якщо її маєте, а ми всі можемо порозумітися — гарненько і… як це там називається?

— Цивілізовано, — підказав Мовчун.

— Так. Цивілізовано. Що скажеш?

Старий пальцем мацав свій меч із таким виглядом, ніби йому більше хотілося спертися на свою зброю, а не помахати нею, і вдивився у стіни, з яких позирали вниз кілька карлів, і його плечі згорбилися.

— Здається, ти заскочив нас зненацька. Шукач, так? Я зав­жди чув, що ти розумний гад. Та й усе одно тут із вами майже ніхто не поборовся б. Бетод притьмом забрав кожного, хто міг тримати спис і щит. — Він оглянув жалюгідну юрбу позаду себе. — Жінок не займатимете?

— Не займатимемо.

— Тих, хто хоче, щоб їх не займали, — озвався Доу, хитро поглядаючи на дівчину з вилами.

— Не займатимемо, — прогарчав Шукач, строго зиркнувши на нього. — Я про це подбаю.

— Ну, то добре, — прохрипів старий, причовгав до Шукача і скривився, ставши на коліна і зронивши свій іржавий клинок біля його ніг. — Як на мене, ти кращий за Бетода. Гадаю, мені ще доведеться дякувати тобі за милосердя, якщо ти дотримаєш слова.

— Гм.

Шукач почувався не надто милосердним. Він сумнівався, що йому подякував би старигань, якого він убив на пристані, чи однорукий чоловік, проштрикнутий іззаду, або ж хлопчина з розтятим горлом, у якого вкрали ціле життя.

Поступово вийшла вперед і решта юрби й поскидала на купу свою зброю — якщо це можна було так назвати. Гора старих іржавих інструментів і непотребу. Хлопець підійшов останнім