Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

і пропонував приреченим на «розход» людям тікати звідти, але це викликало у них лише жах. І хоч знайти підтримки у заляканих «вівце-людей» йому не вдалося, проте, скориставшись несподіваною ситуацією (що забули зачинити двері камери), він втік. При цьому оповідач не намагався прикрасити свою втечу, витворити з себе новітнього богатиря, він говорив про це просто, без будь-яких зовнішніх ефектів, бо шанував слухачів.

Введення Л. Мосендзом у твори оповідача, котрий бачив чи чув те, про що розказував, надавало їм емоційності, переконливості. Нерідко достовірність зображеного підкреслювалася епіграфом-присвятою, як, наприклад, «пам’яті брата» («Брат»). Зв’язок з позатекстовою реальністю, у даному разі – з загибеллю близької людини, надавав цьому оповіданню особливого ліризму. Невисловлена, нереалізована любов до слабкого фізично, але сильного духом брата бриніла у кожному його рядку, особливо в отому повторюваному звертанні «братіку милий!». В оповіданні «Брат» дистанція між автором і оповідачем стає мінімальною, бо мова йде про духовне випростання його рідного брата, що вразило і, очевидно, вплинуло на нього самого. Для автора було важливим зафіксувати мить переродження, перетворення «крихкого, тендітного, мовчазного» юнака у свідомого борця, котрий вирішив іти на «жнива», тобто виборювати волю. Алюзія «жнива» сприймалася лише в контексті, у зв’язку з протиставленням людей безсловесній худобі. «З села вже багато пішло на жнива!… Значить, і вони не захотіли бути худобою, відчули свою людськість…», – підкреслює герой. Його переконаність, що бриніла в повторюваному «піду», усвідомлення вирішального моменту історії змушували діяти: «Знаєш, я гадаю, що як ми прогавимо цей дев’ятнадцятий рік, а його вже половина геть, то ніколи не спроможемося на свою власну долю…». Цим оповіданням письменник відгукнувся на звинувачення Є. Маланюка у «черкаській ша тості» («Звідціль черкаська твоя шатость / І рабська кров твоя звідціль…») як одній з причин поразки, тому і ввів у текст твору підказку «черкаська»: «О, ти шарлатний дев’ятнадцятий роче! У твоїй суховійній весні й пустельно-гарячому літі починає відроджуватися "черкаська" завзятість!». Характерно, що ні зображена подія, ні місце дії (біля Бугу) ніяк не пов’язані з Черкасами, тобто слово «черкаська» служило розпізнанню попереднього контексту і розумінню того нового змісту, який виник під впливом цього маркера. М. Бахтіну належить цікава ідея розглядати людський вчинок як потенційний текст, що потребує діалогічного контексту. Вчинок брата, котрий спочатку говорив, переконував, а потім, уже не чекаючи згоди, відійшов туди, де чулися гармати, був і сприйнятий, і належно оцінений, отже, увійшов у діалогічний контекст художнього твору.

Зі стратегічної точки зору важливою є форма включення «чужого» слова у текст, його помітність, можливість розпізнання. Строкате іншомовне середовище, в якому працювали українські письменники-еміґранти, створювало сприятливий ґрунт для чужомовних включень в україномовні тексти. Нерідко ці включення мали підсвідомий характер і оформлялися згідно з українським правописом 1929 року. Вони свідчили, з одного боку, про вплив чужомовного континууму, а з іншого – про певний рівень акліматизації у ньому.

У розташуванні оповідань у збірці «Людина покірна», на перший погляд, не відчувається певної логіки, проте вона простежується у тонкій грі автора, котрий вибудовує ці тексти як розказані у чоловічому гурті. Невипадково збірка завершується оповіданням «Поворот козака Майкла Смайлза», що зображує, як «з попелу американської прерії знов зроджується Фенікс української душі». Велика буква виконує тут функцію виділення комунікативно-значущого слова. Парадоксальність поєднання винесених у заголовок слів прояснюється все тим же оповідачем, котрому (не без труднощів) вдалося відновити цю незвичайну історію: пробудження в американського підданого генів козака зі Сміли. Якщо вже Смайлз успадкував їх, то рід, котрий має таких завзятих спадкоємців, не може зникнути безслідно. Так, незважаючи на трагічну кінцівку – розстріл полонених, оповідання вселяло надію, віру у незнищенність українського роду.

В останні роки життя Л. Мосендз інтенсивно працював над романом, що мав стати вінцем усього його творчого життя. Роботі над «Останнім пророком» передувала значна підготовка: студіювання Біблії, Талмуду, історії Палестини і Риму, старогебрейської мови. Над цим твором письменник, як стверджував Б. Кравців, працював «із прикметною йому, як науковцеві, ґрунтовністю і систематичністю»2 , почавши роботу над романом у 1935 році у Чехословаччині і продовживши її в Австрії та Швейцарії. Хворий письменник вважав цей твір «візиткою» з ложа хвороби, дописуючи його в умовах ізоляції. Нерозривна єдність автора з народом відчувалася не у прикутості до української тематики, а у віднайденні складного симбіозу загальнолюдського і національного, у відчутті суголосності трагічної долі ізраїльського та українського народів.

У романі «Останній пророк» письменник проповідує, точніше, намагається проповідувати устами героїв. Це твір, у якому послідовно відтворюються різні точки зору – незалежні одна від одної, нерідко діаметрально протилежні за характером, це твір, герой якого творить себе і в процесі самотворення – світ, це, зрештою, художня спроба самого письменника виповісти устами пророка заповітне. Мотив пророцтва ґенетично притаманний роману, в якому зображується Іоанн Предтеча, адже тільки пророк здатний здійснити прорив з минулого в майбутнє. Пройнятий тугою за провідником, справжнім вождем, цей роман ті проблеми, які хвилювали українців, уводив у коло знакових, невідкладних, що потребують нагального осмислення.

Доля останнього пророка, що готував до приходу Месії, була для Л. Мосендза тим імпульсом, який давав змогу прилучитися до вічності. Сумніви і вагання, духовні пошуки письменника вилилися у творі, хоч, безперечно, немає потреби ототожнювати «біографічного» автора (М. Бахтін) і його героя – і не лише через значну часову дистанцію між ними, а й тому, що подібне ототожнення призведе до нівеляції поліфонії цього широко закроєного художнього полотна, яке зображувало переломний період історії, тобто той час, коли особливо гостро відчувалася потреба у передбаченнях.

Місцем дії у романі стала поневолена римлянами Палестина, що чекала появи Месії, тобто Палестина на рубежі двох епох – Дохристової і Христової. Багатостраждальному народу, котрий після довгих блукань знайшов землю обітовану, тепер загрожувало нове лихо – стагнація під гнітом могутнього Риму і розчинення в чужій історії. Культ римського імператора, культ сили послідовно насаджувався завойованим, і наслідком цього впливу було б духовне рабство, їх поглинання завойовниками. Культурна експансія римлян виявлялася у зневазі до законів і традицій іудеїв, у запровадженому переписі населення, що викликав опір, зокрема в Галілеї. Проте Самарія і Юдея поставилися до перепису поміркованіше, ніж, скажімо, мешканці заораного римлянами Сефорісу.

У творі осмислюється філософія духу у процесі його становлення, що протистоїть руїні – спочатку ще не усвідомленій, а потім все глибшій – по мірі того, як упевненішою ставала хода римського легіонера по палестинській землі. Конкретизація змісту «руїна» виявлялася у насильницьки здійснюваному переписі населення, у спробах Ірода втриматися