Олександра Миколаївна Біла - Вільшанські замальовки, Олександра Миколаївна Біла

розумом та розсудливістю, навчалась в школі, а потім у Харківському

медичному Інституті на лікаря, він був розташований на Пушкінській,

зараз там Фармацевтична академія. Та провчилась неповних два роки, бо

прийшла біда з Німеччини - друга світова війна прийшла на Україну.

Фашисти у Вільшані – це особлива тема, в будинку школи вони

тримали полонених, бібліотеку знищили, клуб також був як господарська

будівля, а в Паніванівці в маєтку Ковалевських влаштували конюшню.

Коли я вже була школяркою, то десь на горищі знайшла листи й

щоденник Олександри Іванівни (на жаль вони не збереглися), де вона

пише, що хто такі німці всі знають, скільки горя вони принесли на

Україну і у Вільшану. Німці стояли в кожній хаті, треба було їх годувати, мені казали, що тітка Шура перед тим, як вони прийшли, сховала всі

українські та російські книжки, а залишила лише Гете та Шіллера

(остання в мене збереглася й досі).

Олександра Іванівна знала німецьку, вміла розмовляти. Німці

казали, що вона не українка, а єврейка, бо дуже гарна і розумна. Це й

відіграло певну роль в її подальшій долі.

Слід сказати, що в Радянську Армію діда не брали, бо він був

поранений, а старший син – мій дядько Іван був для армії неповнолітній

– 15 років. Коли прийшли німці, то вони масово відправляли на роботу

людей в Німеччину і з нашої сім’ї повинні були забрати мою маму.

Дідусь вирішив вплинути на їхнє рішення і видав мою маму заміж за

мого батька, хоча у мами був парубок, він був на війні. Заміжніх у

Німеччину не відправляли. Тоді на заробітки погнали тітку Шуру.

Оскільки вона знала німецьку і була розумна й гарна, то її доля була

трохи легшою за інших гнаних, вона працювала по домогосподарству в

німецьких сім’ях.

Після визволення і повернення на Україну Олександра Іванівна

залишилась у Львові (може закохалась у це місто), там вийшла заміж і

прожила все життя, працювала медсестрою у школі. Чоловік її Шкляр

Лев Маркович був водієм, вони купили авто (тоді це була рідкість) і

кожного літа приїздили на відпустку у Вільшану, а потім їхали ще й на

море і мене брали з собою.

З їхнім сином, Віктором Львовичем, у мене було спільне

дитинство, ми приятелювали все життя і зараз підтримуємо дружні

стосунки. Зі Львовом у мене пов’язано багато спогадів, я також закохана

в це місто. Сім’я Шклярів жила у самому центрі на вулиці Лесі Українки, недалеко від театру опери і балету та театру ім. Марії Заньковецької.

Квартира була тісненька та з балконом, з якого було видно площу від

театру майже до пам’ятника Шевченка (його збудували пізніше). Коли

проходили урочистості або святкові паради, то їх було видно.

У Олександри Іванівни день народження був Першого травня, а в

Лева Марковича – 7 листопада (так співпало), а у Віктора Львовича – 1

лютого. Тому Віктор Львович в дитинстві запитував: „Чому на мамин

день народження парад і на папин день народження – парад, а на мій день

народження – немає?”

Віктор Львович в школі вчився добре, а потім закінчив Львівську

Політехніку з червоним дипломом і працював інженером, згодом

керівником підрозділу в компанії „Електрон”, яка випускала популярні в

Україні телевізори, доки не набула сили компанія „Samsung”. У нього

гарна сім’я, дружина Людмила з селища Шкло (вони разом навчались), двоє синів та семеро онуків.

Коли я закінчила 10 класів, Олександра Іванівна запропонувала

мені приїхати у Львів вступати до ВНЗ. Я шкодую, що так не склалося, адже Львів – це особливе місто, це Європа в найкращому розумінні, я теж

закохана в це місто. Я була там багато разів, спочатку Ніна Іванівна туди

возила, коли підросла, то з Вільшани Лев Маркович віз до Львова.

Одного разу аж через Москву і Ленінград. В Москві тоді була

американська виставка (я тоді була в 9 класі), це була незабутня подорож.

Коли стала доросла, то їздила сама, два рази була у відрядженні з

інституту монокристалів, а пізніше їздила із Софією, і були ми в

Карпатах і Шклі.

Я любила подорожувати Львовом, про центр я вже писала, а ще я

пішки ходила на Високий Замок, звідки вигляд на місто неймовірний. А

ще у Львові є пам’ятник Гнату Хоткевичу (міський Палац культури), у

Харкові немає навіть вулиці його імені, хоч він багато зробив для

Харкова.

Ще один кумедний випадок трапився