Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

в операції «Зачистка» був ка­прал Граб Кельп, молодший брат відомого капітана Трабла Кельпа, одного з почесних офіцерів ЛЕП. Ха­рактер у Граба, на відміну від братового, був не та­кий стоїчний.

— У мене через останнього гобліна ніготь зламав­ся,— поскаржився молодший офіцер і сунув пальця до рота. 

— Боляче, мабуть,— спробувала проявити спів­чуття Холлі.

Вони їхали по автоматичній смузі до Поліцей­ської Плази, заарештовані в наручниках сиділи в ку­зові фургона ЛЕП. Власне, машина була не зовсім службовою. Б’ва Келл удалося підпалити стільки ЛЕПівських автівок під час свого короткого пов­стання, що ЛЕП довелося відібрати у пересічних громадян усе, що має двигун і достатньо місця для кількох заарештованих. Отже, зараз Холлі сиділа за кермом фургона з доставки каррі, на дверцятах яко­го спреєм намалювали жолудь. Гноми, яким належав фургон, просто забили двері та повитягали печі. Шкода, що вони не прибрали ще й запах.

Граб уважно роздивлявся палець.

— У наручників гострі краї. Потрібно написати скаргу.

Холлі зосередилася на дорозі, хоча по автоматич­ній смузі машина їхала сама собою. Якщо Граб напи­ше скаргу, то вона буде не перша і навіть не двадця­та. Молодшому братові Трабла не подобалося геть усе, крім себе самого. Зараз він дуже помилявся: ні­яких гострих країв на плексигласових вакуумних на­ручниках не було. Якби на якомусь наручнику була хоча б подряпина, гобліни швидко б проколупали дірку на іншому, і їм до рук потрапило б повітря; а перевозити в кузові машини гобліна, що кидається вогняними кулями, нікому не хотілося. 

— Розумію, що зламаний ніготь — то дуже не­значний привід для скарги, але ж ніхто не може зви­нуватити мене в тому, що я звертаю увагу на незнач­ні речі.

— Ти! Незначні речі! Боже борони.

Граб гордовито розправив груди.

— Урешті-решт, я єдиний член першого загону, який протистояв людині. Батлеру.

Холлі голосно застогнала. Вона сподівалася, що Граб не почне знову розказувати свою історію про Артеміса Фаула. З кожним разом оповідання ставало довшим та обростало фантастичними подробицями. Насправді Батлер його просто відпустив, як рибалка відпускає малу рибинку.

Але Граб натяку не зрозумів.

— Я це дуже добре пам’ятаю,— мелодраматично почав він.— Була темна ніч.

І, немовби його слова мали якусь дивну магічну силу, світло в місті погасло.

І не тільки це. Автоматична смуга зупинилася, і фургон завмер на півдорозі серед інших нерухомих машин.

— Це не я,— швидко прошепотів Граб.

Холлі нічого не відповіла: вона вже висунулася з дверей. Штучне сонце над містом, що було точною копією наземного, почорніло. В останню мить до того, як зовсім стемніло, Холлі глянула в напрямку Північного Тунелю і побачила, як двері до нього зачиняються, і по периметру загораються аварійні вогні. Небесне місто від зовнішнього світу відділяли шістдесят метрів сталі. Схожі двері перекрили всі стратегічні виходи по всьому місту. Ізоляція. Існува­ло лише три причини, чому Рада ініціювала ізоляцію міста: затоплення, карантин, або про їхнє існування дізналися люди.

Холлі озирнулася. Ніхто не потопав. Ніхто не по­мирав. Отже, лишалися Люди Бруду. Врешті-решт, здійснився найгірший жах усіх ельфів.

Над головою заблимали аварійні ліхтарі, м’яке біле світло штучного сонця змінилося дивним пома­ранчевим. Автоматична смуга потягла поліцейські машини в найближче депо.

Пересічним громадянам так не пощастило. їм до­велося йти пішки. Сотні ельфів вилазили зі своїх ав­томобілів, занадто перелякані, щоб протестувати. Незадоволення буде пізніше.

— Капітане Шорт! Холлі!

Граб. Жодних сумнівів, напише на когось скаргу.

— Капрале,— обернулася вона до машини.— Не час панікувати. Ми маємо показати приклад...

Слова застрягли в горлі, коли вона побачила, що відбувається у фургоні. Усі автомобілі ЛЕП отрима­ли резервний десятихвилинний заряд, щоб довезти по автоматичній смузі свій вантаж у безпечне місце. Цього заряду вистачило б і на те, щоб утримати на­ручники. Звісно, вони їхали не на службовому транспорті й резервного заряду не отримали. Гобліни це швидко зрозуміли і спробували пропалити фургон.

Граб вивалився з машини, його шолом почорнів від сажі.

— Наручники відкрилися, і вони почали кидати­ся кулями,— ледь видихнув він, відбігши на безпеч­ну дистанцію.

Гобліни. Маленький жарт еволюції. Вибрати най­дурніших створінь на планеті й наділити їх здібнос­тями виробляти вогонь. Якщо гобліни не припинять кидатися вогняними кулями, всі скоро сидітимуть у калюжі розтопленого металу. Не найкращий спо­сіб провести час, навіть якщо ти вогнетривкий.

Холлі активувала підсилювач на своєму шоломі.

— Гей ви, у фургоні! Припиніть вогонь. Машина розтопиться, і ви разом із нею.

Кілька секунд із машини валив дим. Потім усе за­спокоїлося. З-поза ґрат виглянуло обличчя, промай­нув роздвоєний язик.

— Думаєш, ми дурні, ельфе? Ми просто пропали­мо собі акуратненьку дірочку.

Холлі підійшла ближче і додала гучності.

— Слухайте мене, гобліни Ви дурні, давайте про­сто визнаємо цей факт і підемо далі. Якщо ви про­довжуватимете кидатися вогняними кулями, дах фургону розтопиться і стече на вас. Краплі металу — практично те ж саме, що й людські кулі. Може, ви і вогнетривкі, але чи куленепробивні?

 Гоблін облизав зіниці та замислився.

— Ти брешеш, ельфе! Ми просто пропалимо дір­ку у фургоні. А потім спалимо тебе.

Гобліни знову почали кидатися кулями, автомо­біль захитався і зашипів.

— Не хвилюйся,— крикнув Граб із безпечної дистанції. — Вогнегасник нам допоможе.

— Допоміг би,— виправила його Холлі,— якби вогнегасники не були підключені до головного дже­рела, а його вимкнули.

Кожен автомобіль, у якому готувалася чи розігрі­валася їжа, мав відповідати певним правилам по­жежної безпеки, інакше він просто не мав би права роз’їжджати містом. У фургоні мало бути кілька вог­негасників, які б залічені секунди затопили весь са­лон спеціальною піною. Добре, що ця піна застигала від контакту з повітрям, погано, що вогнегасники підключалися до автоматичної смуги. Немає жив­лення — немає піни.

Холлі витягла із кобури «Нейтрино-2000».

— Доведеться мені самій усе ввімкнути.

Капітан Шорт закрила шолома і полізла в кабіну фургона. Металу вона намагалася не торкатися, бо хоча мікроволокна ЛЕПівського комбінезону і були сконструйовані так, щоб відводити зайве тепло, вони не завжди робили те, для чого їх було винай­дено.

Гобліни лежали на спині й кидали кулі в дах.

 — Припинити! — наказала вона, наставивши на них лазера.

Троє з арештантів не звернули на неї ніякої уваги. Один, можливо, ватажок, повернув до неї свою лус­кату морду. Холлі побачила в нього на зіницях тату. Така неймовірна дурість напевне гарантувала йому підвищення в лавах Б’ва Келл, якби тих не розігнали.

— Ти нас усіх не дістанеш, ельфе,— випустив він дим із рота і ніздрів,— І один із нас дістанеться до тебе.

Гоблін має