Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

них не чув. Але я їх знайду, і вони пошкодують, що знають моє ім’я. Дуже приємно мати з тобою справу.

По дорозі до дверей Спіро підморгнув своєму охоронцеві.

— Маєш шість хвилин, Арно. Мрії здійснюються, еге ж? Будеш хлопцем, що переміг великого Батле­ра.— Він повернувся до Артеміса, не в змозі встояти перед спокусою: — До речі, чи не назвали тебе на честь богині Артеміди? Якесь у тебе дівчаче ім’я.— І він зник, розчинився у юрбі туристів.

Старенька зачинила за ним двері. Клацання замка луною пронеслося рестораном.

Артеміс вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Що ж, леді і джентльмени,— заявив він, нама­гаючись не дивитися на чорні зіниці стволів.— Ду­маю, ми можемо домовитися.

— Тихо, Артемісе!

Мозок Артеміса навіть не відразу зрозумів, що Батлер наказує йому замовкнути. Дуже нахабно з боку охоронця.

— Прошу...

Батлер затиснув йому рота рукою.

— Тихо, Артемісе. Ці люди — професіонали, з ними не можна торгуватися.

Блант покрутив головою, хруснув кістками.

— Ти все прекрасно розумієш, Батлере. Ми тут, щоб вас убити. Щойно містер Спіро отримав дзвінок, ми послали сюди своїх людей. Правду кажучи, не можу повірити, що ти купився на це, чуваче. Ну що ж... Старієш, мабуть.

Батлер і сам не міг повірити. Були часи, коли він починав перевіряти місце зустрічі за тиждень до призначеного часу. Може, він дійсно старіє? Отже, чудовий шанс більше не старіти.

— Гаразд, Бланте,— сказав Батлер і протягнув розкриті долоні.— Ти і я. Один на один.

— Дуже благородно,— гмикнув Блант.— Твій азійський кодекс честі, га? У мене кодексів немає. Якщо ти думаєш, що я погоджуся хоч на мізерний шанс лишити тебе живим, ти збожеволів. Усе дуже просто. Я тебе підстрелюю. Ти помираєш. Жодних дуелей. Жодних змагань один на один.

Блант ліниво потягнувся до кобури. Навіщо по­спішати? Варто Батлерові поворушитись, і в нього полетять десятки куль.

Мозок у Артеміса немов підвис. Звичайний потік ідей пересох. «Я помру,— думав він.— Повірити не можу».

Батлер щось сказав. Артеміс вирішив, що варто прислухатися.

— Чапля осінь жде завзято, буде сани фарбува­ти,— сказав охоронець, чітко вимовляючи кожне слово.

Блант прикручував глушник на дуло керамічного пістолета.

— Що ти таке верзеш? Що за нісенітниці? Тільки не кажи, що великий Батлер з’їхав з глузду! Ото я розкажу хлопцям!

Але старенька замислилася.

— Чапля осінь жде... Щось мені це нагадує.

Артемісові ці слова теж дещо нагадали. Майже повний вербальний код для детонатора звукової гра­нати, прикріпленої до нижньої поверхні стола. Бат­лерів невеличкий прилад безпеки. Іще одне слово — і граната вибухне, по ресторану прокотиться потужна звукова хвиля, що розіб’є всі вікна і розірве всі барабанні перетинки. Ані диму, ані вогню, але в радіусі десяти метрів усі, хто не подбав про вушні тампони, через п’ять секунд корчитимуться від болю. Одне-єдине слово.

Стара почухала потилицю дулом револьвера.

— Чапля осінь жде? Пригадую, що ми вчили цьо­го віршика у монастирській школі. Такий собі трюк, щоб запам’ятати кольори веселки.

Веселка. Останнє слово. Артеміс пригадав — в останню мить,— що має відкрити рота. Якщо зуби зчеплені, від звукової хвилі вони посиплються, як скло.

Граната миттєво вибухнула, і потужна хвиля роз­кидала одинадцятьох осіб в усі кінці кімнати. Ті, кому пощастило, вилетіли через двері або вікна. Кому не пощастило, зустрілися зі стінами. Захрусті­ло. І то були не стіни. 

Артеміса утримали обійми Батлера. Охоронець не­мов вріс у підлогу і міцно тримав хлопця. У порівнян­ні з громилами Спіро були в них ще й інші переваги: зуби лишилися цілими, кістки не поламалися, а вушні тампони вберегли барабанні перетинки від дірок.

Батлер озирнувся. Усі лежали на підлозі, схопив­шись за вуха. Іще кілька днів навіть очі не зможуть розплющити. Слуга дістав із кобури під пахвою сво­го «зігзауера».

— Лишайтеся тут, — наказав він. — Я перевірю кухню.

Артеміс опустився на стілець, кілька разів глибо­ко вдихнув. Навкруги панував хаос. Пил і стогін. Батлер знову його врятував. Іще нічого Не пропало. Може, вони навіть устигнуть перехопити Спіро, доки той не виїхав із країни. В аеропорту Хітроу у Батлера була своя людина — Сід Каммонс, колиш­ній військовий, який разом із дворецьким працював охоронцем у Монте-Карло.

У дверному прорізі з’явилася велетенська по­стать, загородивши собою сонячне світло. Батлер повернувся з розвідки. Артеміс важко дихав, його переповнювали емоції.

— Батлере,— почав він,— ми маємо поговорити про твою зарплату...

Але то був не Батлер. Арно Блант. У кожній руці він щось тримав. У лівій — два маленьких жовтих конуси.

 — Вушні тампони,— сплюнув він крізь розкри­шені зуби.— Завжди з ними, якщо збираюся на бій­ку. Чудова річ, еге ж?

У правій руці він стискав пістолет із глушником.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

ГЛАВА 2: ІЗОЛЯЦІЯ

Небесне місто, ельфи

ХОЧА Артеміс того і не хотів, але пошук Кубом сигналів спостереження мав далекосяжні наслідки. Оскільки параметри пошуку були дуже розпливчасті,

Куб просканував і далекий космос, і глибокий під­земний світ.

Під землею ельфи з ніг збилися, намагаючись подавити революцію гоблінів. Через три місяці після спроби перевороту найголовніші злодії опи­нилися за ґратами. Але ще кілька ізольованих груп — залишки тріади Б’ва Келл — блукали по ту­нелях навколо Небесного міста з незаконними лазерами-«Софтноузами» і грабували тих, хто тра­питься на шляху.

Усіх офіцерів ЛЕП кинули на операцію «Зачист­ка», доки не розпочався туристичний сезон. Міській Раді аж ніяк не хотілося, аби туристи витрачали своє золото в Атлантиці, бо центральна площа Небесного міста стала небезпечним місцем для прогулянок. Урешті-решт, вісімдесят відсотків міської казни ста­новив прибуток від туризму.

Капітан Холлі Шорт служила в розвідці. Власне, її обов’язком було літати на поверхню і виловлювати ельфів, що пробралися на землю без візи. Якби хоч одного дурного ельфа спіймали Люди Бруду, Небес­не місто уже не було б небесним. Але оскільки ще не всі гобліни облизували свої зіниці у виправних закладах, Холлі виконувала те саме завдання, що й решта офіцерів ЛЕП: вони мали швидко реагувати на сигнали з приводу Б’ва Келл.

Сьогодні вона ескортувала чотирьох гоблінів-дебоширів на суд у Поліцейську Плазу. їх знайшли, коли вони хропли в крамниці делікатесів із комах, із роздутими від учорашньої гулянки животами. їм по­щастило, що Холлі прибула слушної миті: гном — власник крамниці уже був готовий підсмажити лус­кату четвірку в казані з киплячою олією.

Напарником Холлі