Каролін Ламарш - Галявина край лісу, Каролін Ламарш

з того? Підшукати їм вільний вольєр? Часом Маріон вечорами потайки відпускає когось із них. Потім вибачається й каже, що пташка вирвалася під час зважування й вилетіла в розчахнуте вікно. Коли таке стається з Маріон, П’єр мовчить і заплющує очі. А Супернетта горлає на весь форум в інтернеті — точніше читає всім нотацію, як треба чинити: «Завжди зачиняйте вікно, коли зважуєте пташок, і не забувайте зважувати їх раз на день, і не пере­саджуйте їх до інших кліток, не попередивши перед тим П’єра!». Однак ми з Маріон завжди саджаємо їх до більших кліток, коли одна з них звільняється, ніколи не зважуємо, просто записуємо до карточки вигадану масу, яка зазвичай мало відрізняється від маси попереднього дня, переважно трохи більшу. Бо, ясна річ, якщо Супернетта або Седрік наступного дня помітять, що хтось із птахів схуднув, буде нам непереливки, але все, чим ми ризикуємо, це суворі повчання на форумі, але там ніколи не пишуть «Маріон», просто роблять загальне зауваження, і всі, звісно, знають, кому, однак ніхто нічого не каже, бо що робити без Маріон, вона ж приходить майже щодня, бо чоловік залишив її, вона охоче заступає всіх, головне, щоб не вранці — без неї притулок просто зачинить двері.

Одним словом, моя качка. Шам-Шам. П’єр погодився. Чи радше не так: Маріон видала мені дозвіл і того ж вечора поклала його до картонної коробки, аби прискорити справу — гей, та П’єр усе одно дав би згоду! Вона видала мені велику клітку. На перший час цього мало вистачити. Наступного дня я потелефонував П’єру й повідомив, що качка в мене, що в мене їй начебто добре, і він відповів: «Гаразд, однак принеси її якось до мене, маю повісити на неї кільце». Гадаю, я подобаюся йому, можливо, тому, що майже ніколи не пишу на форумі, коли маю що сказати, то пишу особисто йому, завжди зважуючи слова — здається, це перемикає П’єра з виру постів волонтерів на форумі, бо він щоразу відповідає коротко й мудро. Саме він якось завважив, що Маріон «щира, але дуже дивна» і між нею й Анеттою постійно «триває конкуренція». Тому «не варто вельми в це втручатися, бо нам потрібні всі руки», але дійсно «одна з них трохи маніячка» (це про Анетту), а «друга бере на себе дещо забагато зобов’язань» (це про Маріон). Тоді я миттю збагнув рівновагу, на якій тримається весь притулок, побачив обидві чаші вагівниці — «Супернетта–Маріон» — і бугая посередині (саме таку назву має деталь поміж чаш, але, звісно, П’єр не бугай, радше баланс).

Манджю також належить до типажу «трохи» й «дещо», вона все або ніщо, але завжди тільки для себе, не вимагає ні в кого нічого, ніколи нікому не докоряє, не дає порад, мовчить, якщо з чимось не згодна, немов береже сили й час; буває, що вона заохочує, і щоразу мені здається, що це важливо й для неї також, що їй це потрібно відколи мати залишила її під дверима сиротинця в Індії, а згодом Манджю вдочерило тамтешнє подружжя, яке вже мало своїх дітей — це подружжя прагнуло бути героями («нам пощастило мати четверо своїх дітей, тож візьмемо з сиротинця ще, хай буде принаймні шестеро»), на мою думку, подібні резони годяться для тварин, а не для дітей. А потім прийомні батьки розлучилися, діти лишилися напризволяще, особливо оті, з сиротинця, Манджю та її братик-марґінал. Манджю винайняла кімнату у Франс, так ми познайомилися, вона проходила зазвичай повз, ніби примара, з великою торбою з білизною за плечима — Франс не дозволяла пожильцям користуватися пральною машинкою, тож їм доводилося ходити до пральні за три кілометри від дому. Я запропонував Манджю прати в мене, та вона не схотіла, хоч і зайшла перехилити зі мною келих, тож так і повелося: ми вітались і час від часу випивали разом. Потім вона кудись поїхала, тож ми іноді відсилали одне одному повідомлення, бо це недорого, а Манджю великий знавець звісток, прудкіших за швидкість звуку, — вони в неї бистрі й безкінечні. Я мушу чіпляти на себе окуляри, пальці в мене затовсті, тому мої звістки короткі й завжди зважені, я довго думаю, перш ніж знайти найкоротші, найввічливіші слова й натиснути «надіслати». Того тижня, коли я мусив поїхати до батька в Ельзас і гарячково шукав вирішення проблеми з Шам-Шам — аби не нести її до притулку й не саджати до клітки, де вона просто з’їхала би з котушок, — я розповів Манджю про свої проблеми у значно довшому повідомленні, і цього разу Манджю мені відповіла коротко: «Не хвилюйся, скоро буду, я дам їй раду».

Тепер Манджю також мешкає в чомусь на кшталт притулку. Комунальне помешкання для таких, як вона, хто наробили в житті дурниць, зі щотижневим візитом до психіатра — усе безкоштовно; дуже схоже на наш притулок для птахів, хоча, звісно, люди не сидять у клітках. І прибирають за собою самі, і готують, ясна річ теж самі. Звичайно, Манджю допомагає всім — порається по господарці, куховарить, така собі загальнодоступна мамця. А вона ж іще молода, а ще маленька, худенька, колишня анорексичка — принаймні була, коли мешкала у Франс, коли я бачив її з торбиною із білизною, що була більшою за неї, а насправді Манджю постійно худла, марніла, помічати це було неприємно, однак жодного разу вона в мене не їла, гадаю, вона тоді взагалі ніколи не їла, принаймні точно не їла тоді, коли зазвичай живляться лише окремі види тварин — скажімо, уночі, як куниця чи тхір. А її спроба самогубства — авжеж, тепер про це говорити можна, бо зрештою вона врятувалася, утікши від Франс, захопивши наплічник і опинившись посередині абсолютної пустки, десь під мостом. Вона надіслала мені звістку, зізнавшись, що прийняла снодійне, запивши джином, і що відчуває близький кінець, і я відразу подзвонив до поліції і описав місцину — сам я авта не мав, тому вчасно прибути не міг. І щойно поліція знайшла її та доправила до центру, де Манджю мешкає нині, де є лікар, психіатр, де їй допомагають дати раду з документами, вона успішно дряпається до світла. Відтоді за нею постійно наглядають — достоту як у нас за птахами, думаю, спершу її масу також весь час перевіряли; а втім, хай що там було, а певної миті вона вирішила бути за мамцю всім тим шибеникам у притулку.

Це нагадало мені ще одну історію у притулку — справжню, але дуже дивну. До речі, П’єр тоді зауважив, що не бачив такого за всю свою кар’єру орнітолога. Пташеня дрозда