Шекспір Вільям - Багато галасу з нічого, Шекспір Вільям

Тепер пролунає божествена пісня! І душа його піднесеться! Чи не дивно, що овечі кишки здатні так витягувати з людини душу? Ні, що до мене, то я б за свої гроші краще послухав рогову музику.

Б а л ь т а з а р
(співає)
Жінки, зітхати нащо вам?
Чоловіки невірні:
Тіла їх – тут, а душі – там,
Підступні й лицемірні.
Щоб не зітхать,
Їх треба гнать
І не прощати наспіх.
А ці зітхання обертать
На безтурботний наспів.

В добрі і радості живіть
З обранцями своїми,
Та гав, одначе, не ловіть
У спілкуванні з ними.
Щоб не зітхать,
Їх треба гнать
І не прощати наспіх.
А ці зітхання обертать
На безтурботний наспів.
Д о н П е д р о. Слово честі, хороша пісня.
Б а л ь т а з а р. Але поганий спів.
Д о н П е д р о. Ні-ні: ти співаєш зовсім непогано.
Б е н е д и к т (на бік). Якби пес так вив, його б повісили. Дай Боже, щоб це каркання не наврочило біди! Краще вже слухати нічного крука, вісника жахливих нещасть.
Д о н П е д р о. Послухай, Бальтазаре, знайди нам завтра найкращих музик: ми хочемо ввечері влаштувати серенаду під вікнами Геро.
Б а л ь т а з а р. Докладу всіх зусиль, ваша високосте.
Д о н П е д р о. Зроби, будь ласка. Прощавай. (Бальтазар і музиканти вихо-дять.) Слухайте, Леонато, про що ви говорили мені сьогодні? Ніби ваша племінниця Беатріче закохалась у Бенедикта?
К л а в д і о. Так-так! (Тихо до дона Педро). Підкрадайтесь, підкрадайтесь: пташка слухає. (Голосно). Ніколи б не повірив, що ця особа здатна в когось закохатись.
Л е о н а т о. Я теж; а найдивніше те, що закохалась вона саме в Бенедикта, якого, як здавалось, вона завжди ненавиділа.
Б е н е д и к т (на бік). Чи можливо? Так ось звідки дме вітер!
Л е о н а т о. Слово честі, ваша високосте, не знаю, що про це і думати. Закохатись до нестями – це незбагненно.
Д о н П е д р о. А може, вона тільки прикидається?
К л а в д і о. Схоже на те.
Л е о н а т о. Боже мій! Прикидається! Та ніколи удавана пристрасть не була такою схожою на щиру, як у неї!
Д о н П е д р о. А з чого це видно?
К л а в д і о (тихо). Насаджуйте приманку на гачок: рибка вже відкрила рота.
Л е о н а т о. З чого видно? Вона сидить і… та ви ж чули, як моя дочка розповідала.
К л а в д і о. Так, чув.
Д о н П е д р о. Що? Що? Будь ласка! Я просто здивований: я завжди вважав її серце невразливим для стріл кохання.
Л е о н а т о. Я теж був готовий у цьому присягнутися, особливо стосовно Бенедикта.
Б е н е д и к т (на бік). Я вважав би це ошуканством, якби не його сива борода. Шахрайство не може ховатися під такою поважною зовнішністю.
К л а в д і о (тихо). Отрута діє, підлийте ще.
Д о н П е д р о. І що, вона відкрила свої почуття Бенедикту?
Л е о н а т о. Ні. І клянеться, що ніколи цього не зробить. Саме це її і мучає.
К л а в д і о. Істинна правда. Вона без кінця повторює вашій дочці: "Я завжди поводилась з ним так зневажливо, як же я тепер напишу йому, що кохаю?"
Л е о н а т о. Так говорила вона, коли починала писати до нього листа. Потім вона вставала разів зо двадцять вночі і сиділа в одній сорочці, доки не списала цілого аркуша. Дочка все мені розповіла.
К л а в д і о. До речі, про аркуш паперу: я згадав одну кумедну дрібницю, яку розповіла ваша дочка.
Л е о н а т о. Так-так! Коли вона написала листа і почала його складати, то помітила що імена "Бенедикт" і "Беатріче" лягають одне на друге.
К л а в д і о. Так-так.
Л е о н а т о. Тоді вона порвала лист на дрібненькі шматочки і почала картати себе за нескромність – писати до того, хто, безумовно, посміється над нею. "Я суджу по собі, – говорить вона, – адже якби він здумав написати до мене, я б насміхалась над ним, хоч і кохаю його".
К л а в д і о. А потім падає навколішки, стогне, ридає, б'є себе в груди, рве на собі волосся, клянеться і молиться: "О мій милий Бенедикте! Боже, дай мені сили!"
Л е о н а т о. Так, все це розповіла нам Геро. Пристрасть так заволоділа нею, що дочка боїться, щоб вона з відчаю не заподіяла щось собі. Істинна правда!
Д о н П е д р о. Треба, щоб Бенедикт дізнався про це від когось стороннього, якщо вона сама не хоче зізнатися.
К л а в д і о. Навіщо? Він тільки б висміяв її і ще більше змучив бідну дівчину.
Д о н П е д р о. Якщо б він так зробив, його повісити мало! Вона чудова, мила дівчина і, без сумніву, доброчесна.
К л а в д і о. І надзвичайно розумна.
Д о н П е д р о. У всьому, окрім кохання до Бенедикта.
Л е о н а т о. На жаль, якщо розум і пристрасть боряться в такому ніжному тілі, можна поставити десять проти одного, що переможе пристрасть. Я не можу не пожаліти її, як дядя і опікун.
Д о н П е д р о. Якби вона закохалася в мене, я зневажив би всі упередження і одружився з нею. Прошу вас, розкажіть усе це Бенедикту: послухаємо, що він скаже.
Л е о н а т о. Ви думаєте, це буде добре?
К л а в д і о. Геро твердо переконана, що Беатріче помре. Вона сама каже, що помре, якщо він її не полюбить; помре скоріше, аніж зізнається йому в коханні. Навіть якщо він до неї посватається, то й тоді скоріше помре, ніж зречеться своїх звичайних насмішок.
Д о н П е д р о. І добре зробить: якщо вона йому зізнається, цілком можливо, що він почне з неї знущатися. Ви ж знаєте, яка він зарозуміла людина.
К л а в д і о. Але красень-чоловік!
Д о н П е д р о. Це правда, зовнішність у нього приваблива.
К л а в д і о. По-моєму, він дуже розумний.
Д о н П е д р о. Так, у нього бувають проблиски дотепності.
К л а в д і о. Він – хоробрий солдат!
Д о н П е д р о. Справжній Гектор, запевняю вас. А в справах честі надзвичайно мудрий: він або намагається уникнути поєдинка, або іде на нього з істино християнським страхом.
Л е о н а т о. Це показує, що в ньому є страх Божий: він усіма силами намагається зберегти мир, а якщо вже довелося його порушити, то зі страхом і трепетом.
Д о н П е д р о. Так, в ньому живе страх Божий, хоч в це і важко повірити, судячи з його занадто вільних жартів. Жаль мені вашу племінницю! Давайте знайдемо його і розкажемо про її кохання.
К л а в д і о. Ні, не говоріть йому нічого: може, її серце само переможе цю пристрасть.
Л е о н а т о. Неможливо: скоріше воно перестане битися.
Д о н П е д р о. Ну, добре. Почекаємо, послухаємо, що скаже ваша дочка. А тим часом пристрасть, можливо, торхи охолоне. Я люблю Бенедикта, але бажав би, щоб він розсудливо себе оцінив і зрозумів, що він не вартий такої дружини.
Л е о н а т о. Чи не пора вже нам іти, ваша високосте? Обід готовий.
К л а в д і о (тихо). Якщо після цього він не закохається в неї, я перестану вірити у будь-які розрахунки.
Д о н П е д р о (тихо). Тепер влаштуємо пастку для Беатріче. Хай цим займеться ваша дочка з покоївкою. От буде потіха, коли кожен із них уявить, що інший закоханий в нього, а насправді – нічого подібного! Хотів би я бачити цю сцену: чудова вийде пантоміма! А зараз пошлемо Беатріче кликати Бенедикта до столу.
Дон Педро, Клавдіо і Леонато ідуть геть.
Б е н е д и к т (виходить з альтанки). Ні, це не може бути жартом: вони розмовляли цілком серйозно. Вони дізналися правду від Геро і, як видно, жаліють Беатріче. Здається, пристрасть її дійшла до межі. Закохалась у мене! За це треба їй віддячити. Чув я, що вони про мене думають: мовляв, зазнаюсь, якщо помічу її любов. А вона скоріше помре, ніж викаже своє почуття. Я ніколи не збирався женитися; але не треба здаватися гордим. Щасливий той, хто, почувши про свої недоліки, може виправитись. Вони кажуть, що вона красуня: це правда – можу сам засвідчити; доброчесна – і цього не заперечиш; розумна – жаль тільки, що закохалась в мене. Чесно кажучи, це не засвідчує її розуму, але й не доводить її глупоти, бо я і сам готовий закохатися в неї. Звичайно, тут не обійдеться без різних сарказмів і глузувань щодо того, що я так довго знущався над шлюбом. Але хіба смаки не змінюються? В юності людина любить якусь страву, а на старість терпіти її не може. Невже шпильки і жарти, ці паперові стріли, якими обмінюються дотепники, можуть завадити людині іти своїм шляхом? Ні, світ повинен бути заселеним! Коли я казав, що помру холостяком, я не думав, що доживу до весілля! Он іде Беатріче. Клянуся світлом дня, вона – красуня! І вже помічаю в ній деякі ознаки кохання.
Б е а т р і ч е. Мене, всупереч моїй волі, прислали просити вас іти обідати.
Б е н е д и к т. Дякую вам за труд, мила Беатріче.
Б е а т р і ч е. Мені не важче було заслужити вашу подяку, ніж вам подякувати мені. Якби це було важко, я б не прийшла.
Б е н е д и к т. Отже, це доручення принесло вам задоволення?
Б е а т р і ч е. Так, на гріш. Ви не голодні, синьйоре? Тоді прощавайте. (Іде геть).
Б е н е д и к т. Еге ж! "Мене, всупереч моїй волі, прислали просити вас іти обідати" — тут ховається подвійний зміст. "Мені не важче було заслужити вашу подяку, ніж вам подякувати мені" — це те ж саме, що сказати: "Щось зробити для вас мені так само легко, як вам подякувати". Якщо я не зглянусь над нею, я буду негідником! Хай я буду турком, якщо не полюблю її! Зараз же піду замовити її портрет.
Іде геть.

Д І Я Т Р Е Т Я

Сцена перша

Сад Леонато.
Входять Г е р о, М а р г а р и т а і У р с у л а.

Г е р о
Піди скоріше в залу, Маргарито.
Там знайдеш ти сестрицю Беатріче, –
Говорять з нею Клавдіо і принц, –
Шепни на вухо їй, що я й Урсула
Пліткуємо про неї у алеї;
Зізнайся, що підслухала ти нас.
Запропонуй сховатись їй в альтанці,
Де жимолость так розрослась на сонці,
Що вхід закрила променям його:
Так фаворит, піднесений монархом,
Буває, гордо повстає на владу,
Що й породила в ньому гордість цю.
Сховатись можна там, щоб нас підслухать.
Зіграй природно роль свою. Іди.

М а р г а р и т а
Сестриця прийде хутко, запевняю.
(Виходить.)

Г е р о
Як тільки ми помітимо сестричку,
Давай, Урсуло, лиш про Бенедикта
З тобою розмовляти почнемо.
Як я назву його – ти починай
Синьйора понад міру вихваляти,
А я тобі скажу, що Бенедикт,
На жаль, у Беатріче закохався.
Повір мені, що стріли Купідона
Поцілить здатні в серце через слух.

В глибині сцени з'являється Б е а т р і ч е.
Дивись, як пригинається вона,
Щоб у кущах сховатись непомітно.

У р с у л а
Приємно, мабуть, бачити рибалці,
Як рибка золотавими плавцями
Поспішно розтинає срібло вод,
Щоб на гачок потрапити до нього.
Так зараз ми спіймаємо сестрицю,
Що вуха нагострила у альтанці.
Не бійтесь: лови я не зіпсую.

Г е р о
Підійдемо поближче, щоб ні слова
З солодкої приманки не пропало.
Підходять до альтанки.
Урсуло, я вважаю, що вона
Надміру горда, хоч її душа
Ляклива й дика, наче вільний сокіл.

У р с у л а
Але скажіть: це вигадка чи правда,
Що Бенедикт закоханий у неї?

Г е р о
Так говорили принц і мій жених.

У р с у л а
І доручили їй про це сказати?

Г е р о
Просили, так.