Шекспір Вільям - Зимова казка, Шекспір Вільям

Йди сюди, моє біднятко,
До мене. Хай небесна благодать
Навчить і коршаків, і вороння
Тебе глядіти. Чув я від людей,
Що бачили ведмедів і вовків,
Які забули звичаї свої,
Аби дітей голодних годувати.
Хай вам, володарю, ніхто й ніколи
Не нагада про це. Дитя нещасне,
На милосердя неба сподівайся!
(Виходить з дитиною)

Леонт

Чуже дитя — то не моя турбота.

Входить слуга.

Слуга

Величність вашу маю сповістить,
Що звістка надійшла годину тому
Від посланих Оракула спитати.
Діон і Клеомен, прибувши з Дельф,
Сюди спішать.

1-й вельможа

Володарю, їх швидкість
Предивовижна.

Леонт

Понад двадцять днів
Вони були відсутні. Справді, швидкість
Чудова! І вона звістує нам,
Що Аполлон великий не вагався
Відкрити правду всю. Зрадливу жінку
Ми допитаємо. Скликайте суд —
Прилюдно звинувачена, вона
Прилюдно буде й суджена. Та доки
Вона жива ще, я ношу тягар
В моєму серці. Залишіть мене,
Але моїх наказів не забудьте.

Виходять.

ДІЯ ТРЕТЯ

Сцена 1

Морський порт на Сіцілії.

Входять Клеомен і Діон.

Клеомен

М'яке підсоння, запашне повітря,
Земля родюча, ну, а що вже храм,
То й над усі хвали.

Діон

Я ж розповім
Про те, що вразило мене найдужче:
Про убрання небесне, — я гадаю,
Що можу саме так його назвати, —
Й поважність урочисту всіх, хто носить
Його. А та офіра! Неземна
Була вся урочистість.

Клеомен

Над усе
Чуття мені вразив той грізний спалах
Та ще оракулів гримучий голос —
Мов сам Юпітер блискавкою вдарив,
І я відчув себе таким мізерним.

Діон

Якби ж то стала ця мандрівка наша
В пригоді королеві, ох, якби ж!
Вона до нас була привітна й добра,
То й ми свого часу не шкодували
Для неї.

Клеомен

О великий Аполлоне,
Зміни на краще все! Оці об'яви,
Що проголошують її гріхи,
Мені не до смаку.

Діон

Шалена швидкість
Мандрівки нашої повинна врешті
Цю справу прояснити чи й скінчити.
Коли жерця верховного печать
Зламають і оракул нам відкриє
Своє послання, — я не знаю, що
Розкритись має. Швидше! Свіжих коней!
Нехай же все це кінчиться щасливо.

Виходять.

Сцена 2

Суд.*

Входять Леонт, вельможі й судді.

Леонт

Цей суд нам завдає тяжких страждань
І ранить наше серце. Ми судити
Повинні доньку короля і нашу
Улюблену дружину. Хай же нас
Ніхто не винуватить у тиранстві.
Не криючись, ми чинимо свій суд,
І нами тільки істина керує,
Яка ухвалить вирок свій: чи кару,
Чи виправдання. Хай її введуть.

Суддя

Велить його величність, щоб на суд
З'явилась особисто королева.
Увага!

Входять Герміона під вартою, Поліна та кілька дам.

Леонт

Читайте звинувачення.

Суддя

(читає)
Королево Герміоно, дружино шановного Леонта, короля Сіцілії! Тебе звинувачено в державній зраді за твій позашлюбний зв'язок з Поліксеном, королем Богемії, і за змову з Камілло проти життя нашо-го самодержця, твого царственого чоловіка. Коли ж твій умисел за-вдяки випадку був частково розкритий, ти, щоб їх урятувати, всупе-реч обов'язку вірної та покірної підданої, порадила й допомогла їм утекти вночі, в чому й звинувачуємо тебе.

Герміона

Оскільки я лише сказати можу,
Що всі ці звинувачення — неправда,
Оскільки мій єдиний свідок — це
Моє сумління, — чи мені поможе,
Коли скажу: не винна? Знаю: вірність
Моя, якої тут не визнають,
Відкинута судом так само буде.
Якщо ж небесне провидіння справді
Всі людські наші вчинки добре бачить,
Тоді невинність спопелити змусить
Всі наклепи, а від мого терпіння
Жорстока тиранія затремтить.
Володарю, ви знаєте: було
Життя моє таке достойне, чисте,
Як нині стало зовсім нещасливе.
Моя біда, напевно, перевершить
Всі приклади, з історії узяті
Й розіграні акторами майстерно,
Аби вразити глядачів чутливих.
Адже оце мене, що королівське
Ділила ложе, як державу, з вами,
Мене, кому життя король великий
Так само дав, як я дала життя
Дитині нашій — спадкоємцю трону,
Мене поставлено перед судом,
Щоб захищала і життя, і честь, —
І кожному дозволено те чути.
Життя мені не жаль — адже воно
Мені не дороге, бо повне горя.
Життя віддам я радо, та не честь —
То спадок, що мене переживе
І дітям перейде. Тому її
Я захищатиму. Згадайте, пане,
Як до приїзду Поліксена ви
До мене завжди шану виявляли.
Нехай же доведуть, що я вчинила
Лихе що-небудь по його приїзді.
Коли на ділі чи в думках я справді
Переступила межі честі, — хай
Закам'яніють в вас серця, хай кревні
Зневажити мою могилу прийдуть!

Леонт

Ніколи я не чув, щоб гріх тяжкий
Волав так безсоромно про невинність:
На це ще більшого нахабства треба,
Аніж на вчинок сам.

Герміона

Це, може, й так,
Та не стосується мене ця правда.

Леонт

Ви, отже, не визнаєте провини?

Герміона

Я знаю, що приписують мені,
Але не можу визнати нічого.
До Поліксена, у зв'язку із ким
Мене обвинувачено, я мала
Ті почуття, які годиться мати
Мені, дружині вашій, ви ж самі
Мене про те просили, адже він
Був другом вашим ще з дитячих років,
То як би я могла не виявляти
До нього приязні? Була б тоді
Я жінка неслухняна і невдячна.
А щодо змови, то не знаю навіть,
Яка вона на смак. Проте я певна,
Що чесний чоловік і наш Камілло,
Але чому він зник, самі боги,
Коли вони не знають більш за мене,
Не зможуть вам сказати.

Леонт

Знали ви,
Що він тікає знаєте також,
Що тут чинили ви уже без нього.

Герміона

Владарю, вашої не втямлю мови,
Та ваші випадки відверто цілять
В моє життя: візьміть його — і край!

Леонт

Не випадки, а дії ваші є!
Ви привели байстря від Поліксена
І кажете, що випадки усе це.
Не сподівайтеся, забувши сором,
Що заперечення вам допоможуть.
Твоє байстря, якого жоден батько
Не визнає своїм, — на тебе більшу
Накликало зневагу, ніж на себе.
Пізнаєш зараз наше правосуддя:
За всіх обставин, що твою провину
Пом'якшують, — тебе чекає смерть.

Герміона

Владарю, стримайте погрози. Я
Сама шукаю виходу, яким
Погрожуєте ви. Яке добро
Мені життя могло б подарувати?
І ласку вашу, і корону, й спокій
Я втратила. Не знаю, як це сталось,
Лиш відчуваю. Ще я мала щастя
Вам дарувати юну звабу тіла,
Та й це мені не вільно, як чумній.
І третя радість — це дитя, що я
Під зіркою нещастя народила.
Його забрали від моїх грудей
Із молоком ще на вустах невинних,
Аби віддати смерті! А мене
На всіх розпуттях шльондрою назвали.
Ненависть люта не дала мені
Спокійно розродитися: це право
Належить навіть найбіднішій жінці.
І тільки-но я з ліжка підвелася,
Мене до суду потягли мерщій.
Яких ще втіх чекати від життя
Мені, щоб я боялася умерти?
До смерті я готова, та скажу,
Аби мене ви краще зрозуміли:
Я захищаю не життя, а честь.
Якщо мене осудять на підставі
Безглуздих підозрінь, що ви знайшли
В ревнивих снах, то суд ваш — беззаконне
Тиранство. А тепер, панове, я
Здаюсь на суд оракула. Нехай
Сам Аполлон мені суддею буде!

1-й вельможа

Прохання ваше справедливе. Отже,
Несіть скоріше вирок Аполлона.

Дехто з суддів виходить.

Герміона

Мій батько був колись царем Русі.*
Якби воскрес він і мене побачив
Отут, зневажену, в його очах
Не помсту ви знайшли б, а жаль глибокий!

Входять судді з Клеоменом та Діоном.

Суддя

Меч справедливості тримаю я,
Щоб ви на нім, Діоне й Клеомене,
Заприсяглися, що були у Дельфах
І звідти принесли цей вирок бога.
Що під печаткою у власні руки
Вам дав великий жрець і що потому
Священної печаті не зламали
Й не вичитали таємниць державних.

Клеомен, Діон

Ми присягаємось.

Леонт

Зірвіть печать
І прочитайте.

Суддя

(читає)
"Герміона невинна, Поліксен безгрішний, Камілло вірний під-данець. Леонт ревнивий тиран. Його безневинна донька — законне дитя, і король житиме без спадкоємця, як не знайде того, що втра-тив".

Вельможі

Великий Аполлон!

Герміона

І славен вічно!

Леонт

Правду прочитав ти?

Суддя

Так, пане мій, усе, що є.

Леонт

Тоді
Неправда це, оракул нам збрехав.
Нехай триває суд. То все пусте.

Входить слуга.

Слуга

Володарю! Королю!

Леонт

Що там сталось?

Слуга

Королю, гнів на мене ваш накличе
Ця новина. Бо на саму лиш думку
Про долю королеви принц, ваш син,
Пішов від вас.

Леонт

Пішов? Куди?
Слуга

Помер.

Леонт

Це Аполлона гнів, це небеса
Мене карають за несправедливість.

Герміона зомліває.

Що сталось їй?

Поліна

Убила королеву
Ця звістка. Бачите, що коїть смерть.

Леонт

Візьміть її: ослабло в неї серце,
Вона ще опритомніє. Я надто
Довірився своїм підозрам. Легко
Несіть її, прошу, та дайте ліків,
Щоб повернулась до життя вона.

Поліна і дами, несучи Герміону, виходять.

Прости мені блюзнірство, Аполлоне,
Й невіру в присуд твій. Я з Поліксеном
Негайно помирюся, я повинен
Здобути знов прихильність королеви,
Назад прикличу доброго Камілло,
Його прилюдно я проголошу
Взірцем чеснот і вірності. Бо я,
Захоплений сліпим жаданням помсти,
Сам наказав йому отруту дати
Моєму другу Поліксену. Так
І сталось би, коли б не добре серце
Камілло та його тверезий розум,
Які знешкодили наказ поквапний.
Йому погрожував я смертю в разі
Непослуху, але й винагороду
За вбивство обіцяв. Та він відкрив
(Бо сам є втіленням усіх чеснот)
Мій задум гостеві, покинув тут
Усі маєтки й випадку віддався,
Лишивши скарб єдиний — честь. На тлі
Іржі душі моєї спалахне
Вона вогнем і ще відтінить дужче
Всю чорноту моїх учинків.

Входить Поліна.

Поліна

Лихо!
О, комір розірвіть мерщій, а то
Мені з розпуки серце розірветься!

1-й вельможа

Що означає це, шляхетна пані?

Поліна

Які тортури маєш ти для мене,
Тиране? Вогнище, колеса, диби?
Живцем здереш із мене шкіру? Будеш
Купати ув окропі, заливати
Свинець у горло? То які тортури,
Чи давні, чи нові, мене чекають
За те, що я скажу? Твоє тиранство
Ішло у парі з підозрінням завше;
Ця маячня й для хлопців заслабка,
А для дівчаток надто вже порожня.
Але подумай, що вона зробила,
І стань безумцем, знавісній навіки!
Всі ті твої химери — тільки жарти.
Ти Поліксена зрадив — то ніщо!
Ця зрада виявляє тільки дурість,
Обтяжену нестійкістю і ще
Злочинною невдячністю, — не більше.
Хотів ти честь Камілло затруїти,
Йому сказавши вбити короля.
І це дрібничка. Щось незмірно гірше
Зробив ти. В порівнянні з цим наказ
Твоє маля віддати крукам — крапля
У морі, хоч диявол в пеклі, мабуть,
Перш ніж таке вчинить, сльозу б утер.
Не дорікаю я тобі й за те,
Що винен ти у смерті принца. Він
Такий високий мав політ думок,
Незвичний в цьому віці, що йому
Спинилось серце від уяви тільки
Про те, як грубий та безумний батько
Образи висипає на невинну
Та благородну матір.