Стівен Кінг - Сяйво

– Там був хлопець на ім’я Джордж Гетфілд, і тато мусив прибрати його з команди. Це означає, що той був не таким вправним, як дехто інший. Джордж сказав, що твій тато вигнав його, бо незлюбив, а не через те, що він був недостатньо вправним. Потім Джордж зробив певну погану річ. Гадаю, ти про це знаєш.

– Це він наробив дірок у шинах нашого «жука»?

– Так, це він. Це було після занять і твій тато зловив його, коли він те робив. – Тут вона знову завагалася, але ухилятися вже було поза питанням, залишалося або говорити правду, або брехати. – Твій тато… іноді він робить те, про що потім шкодує. Іноді він не думає так, як мусив би. Таке трапляється не дуже часто, але іноді трапляється…

– Він зробив боляче Джорджу Гетфілду, як мені того разу, коли я розкидав його папери?

«Іноді…

(Денні з рукою в гіпсі)

…він робить те, про що потім шкодує».

Венді швидко-швидко закліпала очима, щосили заганяючи сльози всередину.

– Щось схоже на те, любий. Твій тато ударив Джорджа, щоби зупинити його, коли той різав шини, і Джордж стукнувся головою. А потім відповідальні за школу люди сказали, що Джордж більше не може до неї ходити, а твій тато більше не може в ній викладати. – Вона замовкла, немов забракло слів, і боязко чекала на зливу запитань.

– Ага, – мовив Денні і знову повернувся до споглядання вулиці. Цю тему вочевидь було закрито. Якби ж то її можна було так само легко закрити і для неї…

Вона підвелася:

– Піду нагору, вип’ю чаю, доку. Хочеш чашку молока з печивом?

– Я краще виглядатиму тата.

– Не думаю я, щоб він повернувся додому раніше п’ятої.

– А може, він і раніше приїде.

– Може, – погодилася вона. – Може, йому і вдасться.

Вона вже пройшла півдороги по хіднику, коли він погукав:

– Мамуню…

– Що, Денні?

– А тобі хочеться поїхати і жити в тому готелі цілу зиму?

І що тепер, яку з п’яти тисяч відповідей вона мусить дати на це запитання? Як вона почувалася вчора, або минулої ночі, або сьогодні вранці? Усі її почуття були різними, покриваючи весь спектр, від ясної рожевості до мертвотної чорноти.

Вона промовила:

– Якщо це те, чого хочеться твоєму батькові, тоді й мені цього хочеться. – А після паузи. – А тобі хочеться?

– Думаю, що так, – відповів він врешті-решт. – Тут нема з ким особливо гратися.

– Ти сумуєш за своїми друзями, так?

– Іноді я сумую за Скоттом і Енді. Ото й майже все.

Вона знову підійшла до нього і поцілувала, куйовдячи його світле волосся, яке тільки-но почало втрачати немовлячу тендітність. Він був таким поважним малюком, і вона подеколи дивувалася, як же він уживається з такими батьками, як вона з Джеком. Райдужні надії, з якими вони розпочинали, розчинилися в цьому неприємному багатоквартирному будинку в незнайомому їм місті. Образ Денні з рукою в гіпсі знову виринув перед нею. Хтось у Небесному Розподільному Бюро зробив помилку, та ще й таку, якої, як вона побоювалася, не виправити ніколи і за яку міг розплатитися лише найневинніший сторонній свідок.

– Тримайся подалі від дороги, доку, – промовила вона, міцно його обіймаючи.

– Звичайно, мам.

Вона піднялася нагору, а там зайшла до кухні. Поставила чайник і виклала на тарілку кілька печив «Орео»18, на випадок якщо Денні вирішить прийти, поки вона полежить. Сидячи за столом перед своєю великою чайною чашкою, вона поглянула у вікно на нього: він так і сидів там, на бровці, у синіх джинсах і завеликому фірмовому светрі Стовінгтонського дитсадка, планер тепер лежав поряд з ним. Сльози, що загрожували цілий день, тепер ринули зливою, і, нахилившись до паруючої духмяною, звивистою парою чашки, вона заридала. У горі по минулих утратах, у страху перед майбутніми.

«Дав волю норову», – сказав Уллман.

– Гаразд, ось ваша топка, – промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.

– Ось тутечки пілотний пальник.

Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.

«Дав волю норову».

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка – поза сумнівами найбільша і найстаріша з усіх будь-коли бачених Джеком – заповнювала собою все приміщення.

– Пілотник має відмовостійкість, – пояснював йому Ватсон. – Маленький сенсор усередині вимірює температуру. Якщо вона впаде нижче певного рівня, він увімкне зумер у вашому помешканні. Бойлер міститься за стіною. Ходімо туди.

Він закляпнув колосникову решітку і повів Джека навкруг одоробала залізної топки до інших дверей. Залізна туша випромінювала на них ступорозне тепло, і Джек чомусь уявив собі велику, дрімливу кішку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.

«Норов…»

(Коли він повернувся до свого кабінету і побачив, що Денні стоїть там у самих лише трусиках-підгузку й усміхається, червона хмара люті затьмарила розум Джеку. Суб’єктивно йому здалося, ніби та хмара спливла в його голові повільно, але, певно, це відбулося менш ніж за хвилину. Вона лише здавалася повільною – так, як здаються повільними деякі сновидіння. Погані сновидіння. Йому здалося, що понишпорили за всіма дверцятами і в кожнісінькій шухляді, поки він був відсутній у кабінеті. Шафа, буфет, розсувні книжкові полиці… геть усі шухляди письмового столу були витягнуті до упору. Його рукопис – трьохактна п’єса, яку він неспішливо розбудовував із повістини, написаної ним сім років тому, тоді ще старшокурсником, – валявся розкиданим по всій підлозі. Він якраз пив пиво і правив другу дію, коли Венді погукала його до телефону і Денні забризкав тим пивом з бляшанки усі сторінки. Мабуть, аби подивитися, як воно піниться. «Подивитися, як воно піниться, подивитися, як воно піниться» – ці слова знову й знову деренчали йому в голові, немов самотній хворобливий акорд на розладнаному піаніно, замикаючи електросхему його люті. Він рішуче підступив до свого трирічного сина, котрий з такою задоволеною посмішкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успішною роботою, яку він щойно виконав у татовому кабінеті; малюк почав щось казати, і ось тоді-то він й ухопив Денні за руку, заломивши її, щоби змусити сина випустити