Олександр Олесь - Поезії. Книга III, Олександр Олесь

кущами поліз по землі.

...Ніби розбурканий вистрілом сокіл,

Вилетів з скирти крилатий огонь,

Крикнув, і з шумом на крилах вогняних

Злякана зграя знялася за ним.

...Степом широким, припавши до гриви,

Месник летів на пекельнім коні,

Іскри і дим з-під копит виривались,

Хмари осяяні квітли в огні.

...Тижні у полум’ї корчився хутір...

Стліли в пожежі комори, скирти...

Тільки сумують на сірих руїнах

Чорні дерева зелених садів.

Тижні гасили пекельну пожежу,

Тижні лилися невпинні дощі,

Та не змогла і небесна «пожарня»

Полум’я судної помсти залить.

 

XXXIX

 

 

Осінь - вмирання,

Примир’я, прощання,

Останні слова...

Пориви марні,

Звуки цвинтарні,

Смертні жнива.

Вмерти, не бути,

Не бачить, не чути,-

Прокляття... (кому?)

Жити, конати,

В муках палати

І нагорода... в чому?!

Вірить, молитись,

Плакать, проситись -

Годі, дарма!...

Може, змагатись,

Сіктись, рубатись,-

Зброї нема.

Зброя єдина -

Будь як дитина.

Грайся м’ячем,

Злотом, любов’ю,

Власною кров’ю,

Честю, мечем.

 

XL

 

 

Я вам розказав би, як мучився я,

Що дівчина мила не любе,

Хоч, може, тепер уже пам’ять моя

Пелюстки безсмертників губе.

Але я про Вітер вам мушу співать,

Як він і конав, і помщався.

Та всього не можу про його згадать,

Хоч «вітром» я змалечку звався.

 

XLI

 

 

Вітер носиться, літає,

Топче луки і поля,

Жовті трави пригинає,

Лист зриває із гілля.

То скирти, стоги розносе,

То у сурми загуде,

То в безсиллі заголосе

І до лану припаде.

То в уяві намалює

Другу дівчину ясну,

І в уста її цілує,

І не дума про Весну.

Нащо, Вітре, ти голубиш

В серці мрію золоту:

Як ти другу не полюбиш,

А забуть не зможеш ту.

 

XLII

 

 

Знайти на вічні рани ліки,

Струну розірвану з’єднать...

Знайти, що втрачено навіки,

І знову вірить і бажать,-

Ні, ні! Де хвиля, що майнула,

Де звук, що нісся і погас? -

Хай пам’ять наша не забула,-

Не вгледять очі в другий раз.

 

XLIII

 

 

Квітки любові розцвітають

Єдиний раз, єдиний раз.

Вони ніколи не вмирають

І вічно в серце ранять нас.

Їх поє сонячне проміння,

Годує чиста пахощ піль.

В глибинах серця їх коріння:

Торкнеш квітки, а в серці біль.

Зламаєш їх, потопчеш в муках -

І хочеш їх навік забуть,

А кров тече і плаче в звуках,

А ніжні парості ростуть.

 

XLIV

 

 

Втратити віру - що керму зламати;

Хвиля осліплений човен веде,

Що його в морі широкому жде,

Хто його візьме на груди приспати?..

Втратив я віру і хвилям віддався,

Б’ють мене хвилі, об камені б’ють,

Хвилями місяці, роки пливуть.

З смертю ж я досі чомусь не спіткався,

Втратив я віру... о браття, о друзі,

Б’є мене хвиля, об камені б’є...

Скоро в розпуці, в безсиллі, в нарузі

Вирву я серце своє.

 

XLV

 

 

Плаче Вітер, туже, бідний,

Та ховає мрії,

А навколо степ самотній

Наче крук чорніє.

 

Десь пливуть під небом гуси

Темними ключами...

Плаче Вітер, туже, бідний,

Б’ється над степами.

 

А на гілці лист пожовклий

Затремтить в конанні

І впаде, і тихо ляже,

І засне востаннє.

 

___________________

 

Розплітається уранці

Срібних снів мережка,-

До невірної літами

Заростає стежка.

 

А у Вітра й досі в грудях

І любов, і муки,

І протоптані навколо

Всі поля і луки.

 

XLVI

 

 

І думає Вітер: «Я хочу знайти

І мушу її відшукати,

Ганебно для мене на крок від мети

В пустелі жалю повертати.

Я з півночі хмари холодні зжену,

Встелю усю землю снігами,

І певно де-небудь в гаю, на лану

Ти стежку протопчеш ногами.

І тільки я слід на снігу нападу,

І тільки твій слід я пізнаю,

Як сокіл, я з неба в ту мить упаду,

Впаду, засміюсь, заридаю.

Не думай сховатись в людей на селі,

Зумію прохожим я стати,

Постукати в двері і тихо з землі

«Пустіть, замерзаю» - сказати».

Так думає він і на північ летить,

Щоб скликати хмари холодні,

А стомиться,- ляже заснуть і спочить

Де-небудь на скелі в безодні.

 

XLVII

 

 

В полі хуга. День - не день,

Хтось згори снігами сипе

І прохожим очі сліпе,

Мов пелюстками вишень.

 

Пройде сніг... затихне все,

Вітер зніметься - полине,

Скирту вдаре і підкине,

І по полю рознесе.

 

Ось він вгледів коней-змій

І підставив зміям груди:

Подивився, що за люде,

Свиснув жінці молодій...

 

Запримітив очерет,

Розчесав його, розвіяв.

Мов крізь сито пересіяв

Снігу білого замет

 

XLVIII

 

 

А увечері він лине

З поля, з лісу на село,

Біля хат селянських гине,

Б’ється пташкою об скло,

Плаче, скаржиться, голосе,

Стихне й знову зарида,

Співчуття в каміння просе

І до призьби припада.

Та ніхто не одгукнеться,

І ніде душі не чуть...

Тихо з вікон світло ллється,

Ще рясніш сніги метуть...

...Наче зграї лебедині

Із незнаної країни

Налетіли

Білі, білі;

Наче в’ються і кружляють,

І на озеро сідають...

 

Року 1910

 

З ЛІРИКИ

 

 

«Де ті слова, що вмерли