Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Та ні ж,- каже панотець.

- Це мені не диво,- заговорив пан,- ви ніде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші; то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості. Ось подивіться! - І почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку до ляшок та до ляхів і дома балакають все лише по-ляськи.- То чого ж ви ждете? - додав. Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?

Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук муху.

- Спасибі вам,- заговорив він, а сам як не плаче,- спасибі вам за добре слово! - і поклонився.- Дасть бог осінь, безпремінно відвезу вже Масю, а ті ще підождуть.

- Здайтесь, księże, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукать добру учительку. Для ваших дітей і я не менше за вас щастя бажаю. Ага! може, ви чували про паню Печержинську? - заговорив далі, мовби здогадавшись.

- Що в Тернівці?

- Еге ж.

- Та чув, тільки…

- Дотепна учителька,- перебив пан,- вмілая, і особа zacna. 18 Я сам її знаю. І компанію там панна Ма́рія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці,- сказано, дотепна учителька! А я, księżuniu, 19 там сам буду на спаса 20 на ярмарку (на спаса в Тернівці роковий ярмарок стає) і переговорю, щоб недорого з вас взяла.

І знов подякував панотець за доброчинність і пішов додому, твердо вірячи, що всі предки його були хамство, дурні; не знали добра і не варті доброго слова,- що попівна, як не вміє по-ляськи, то не варт і того, щоб на ню сонце світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи; і молився: «Господи! прости моєму невідінію!» Отож і сумував так, додому йдучи, а на вечір ізнов потяг до двору на пораду.

Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з двору - чи смутний, чи веселий; а за ним два дворяки йшло: один ніс кошик з гоірками, диню і кавун, а другий - пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого, то лісному отаману. В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, 21 і кожна назначена оником - «о»: скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше. Квиток до ліса - великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти ліса на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади, а тоді все своє,- а де його взяти?

Дав панотець по чарці горілки дворякам і відправив, та й став гукати!

- Діти! попаде!.. новина! а йдіть-но сюди!

- Яка там новина? - озвалась попадя.- Діти вже сплять.

- Кавун, диня, гоірки! - почав панотець.

- Дайте мені кавуна, дині, гоірків! - почала Текля, прокинувшись.

- Нехай уже взавтра! - озвалась паніматка.

- Взавтра! - сказала Текля і знов заснула.

Все йшло, як треба; по косовиці жнива наставали, як і щороку. Хазяї не нарадуються, що бог благословив їх працю; та що ця радість, порівнявши до того, як радуються духовні школярі перед цим часом! У них аж приповість склалась: «Настане май, в опу́ки (м’яч) грай; настане юнь, на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль та додому сусуль!» Та як їм і не радуваться? Завезуть дитину хоч не в далекий край, а все в чужу сторону, і покинуть на божу волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, в’яне дитина, всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна пора, той розпуск,- так що рай! тут рай! чистий рай, правдивий; само царство небесне не дасть такого блаженства! А ще для дитяти, що зроду не бувало дальше свого сінокосу або хутора, як ще єсть.

Скакав Антосьо на Кирика й Улити, та як іще скакав! І другі скакали, йдучи з класу після публічного екзамену.

- Чуєш, Робусинський?

- Га! - озвавсь той.

- А підеш проти підводи?

- А ти?

- Як ти підеш, то й я.

- А я піду, як і ти підеш.

- Добре!

- То приходь же!

Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один від другого на сажень десять. І пустились бігти в долину, лиш поли мають та чоботи лопотять. І вся школа бігла. Не один і книжки порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її миші їдять!

Це діялось у Крутих. Круті - місто на Поділлі в Балтянськім повіті; стоїть воно на двох горах і має дві церкви. Лівобіцька і правобіцька Україна - то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про цьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста! Лівобіцькі міста для правобічан здаються селами, не більше, бо тамтешні ось які - подивимось на Круті.

Круті мають в собі дві парафії - міську і другу, де нема жодного жида. Як їхать від Ко́дими, 22 то в’їжджаєш в міську парафію. Довгенько треба сотатись проміж хати й хатки, нім доберешся до «міста». «Місто» - то саме чоло містечка; по самій середині чотиригранястий пляц, де ярмарок стає, кожна сторона цього пляцу впирається в ряд самих луччих домів - все жидівських. Нема в цих рядах жодної хрещеної