Федькович Юрій - Як козам роги виправляють, Федькович Юрій

мати, як ви матимете,- лиш коли мені схочете першого тижня цілу волю дати, не питавши причини, чому я сяк або так роб’ю. А як тогді чудо не мете видіти, то я не ваш син, але жидівська панчоха! Бо Катря - газдиня на цілу губу і серце у єї добре, лиш що розвезена та розпещена без міри, а ту ваду ще можна у такої молодої дівчини поправити. Лиш, як кажу, коби ви хотіли мені йти попід лад та мені в нічім не перечили.

Векла. Роби, сину, що сам розумієш,- ми тобі в нічім перечити не мемо. А коли не зможемо з невістков удатись, то ми, старі, переселимось у старі хати старого віку добувати, а ти, що собі вибрав - з тим і житимеш, коби лиш щасливо, матінко Христова!

Василь. Коли она не ме мене слухати, як дитина, а ваші сліди продувати, то я не Василь, але від жидівської бочки чіп! А тепер - з Грицьком порадитись, бо мені єго у моїм способі чимало треба буде. Насамперед з оцеї світлиці усе повиносити що й до разу, аби і стільчика в ній не було, а сама - аби така обшарпана та обдерта, як пуста корчма. Грицю! (Іде.)

Дмитро. А я тобі не казав, стара? То мій син - бачиш? Мій Василько розпещений!

 

Ідуть у другий бік.

 

 

IV СХІД

 

 

Світлиця у Тодоровій хаті. Три столи до троє весіль злагоджені. Цілий поїзд весільний уводить Катрю, Олену і Сеню в світлицю і садовить їх на посаг. Музики грають. Обходячи, кождий поїзд окроме, столи, співають.

 

Засіяло срібло-злото довкола,

Ой клонися, молоденька, до стола,

Гой до стола, до покуття низенько.

Буде тобі тяжко-важко в серденька.

Бо як прийде пан молодий з дружбою,

Возьме тебе, молоденьку, з собою.

Возьме тебе, молоденьку, в божий храм,

Там ти будеш присягати к образам.

Там ти будеш присягати навіки,

Покотяться дрібні слізки, як ріки!

 

Дарованє молодих.

 

Тодір. Іван та Штефан давно вже ждуть, а Василя ще немає. Що се може бути? Чи він лиш не думає збитки з мене збити а з мого дому - сміх та публіку,- та не прийти? А може би, це дивниця була? Як тої приповідки: від біди - поли рубай та втікай! Так, донечко, так, дитино моя люба! Нехай тепер іде слава з нас обох: з мене за те, що я тебе маленьков у ліс вовкам не заніс, а з тебе за те, що не хотіла слухати моїх речей. Так, донечко, так, синку! О, чому господь не змилується та не озьме мене вже до себе! Ліпше би мені в сирій землі гнити, ніж такого сміху діждатись!

Катря. Чо-сте хотіли, то й маєте! Хіба у вас тілько розуму у вашій старій голові не було, аби знати, що вар’ят свічку не засвітить, а загасить? Тепер зараз мені йдіть та єго ще красно просіть, бо справді ще оце кеп з мене зіб’є! Ох, годино моя нещаслива, чого я діждалась! Чого ще дожидаєте, тату? Та же йдіть, змилуйтесь,- а то як стою, так зараз у воду булькну, де найглибше! Матінко моя, нащо ти мене на світ породила таку нещасливу! Коби вже хоть прийшов, то єму і словечка ніколи нічо не скажу, єй-богу, лиш най змилуєсь та прийде! Що я тепер буду, бідна та нещаслива, робити!?

 

Дружба убігає.

 

Дружба. Не плачте, панночко, їде ваш молодий! Да - шанувавши чесні столи та дари божі - борше на якого божевільного похожий, як на молодого,- так гарно прибравсь! Одна нога в чоботі, друга - в личанім ходаку; одна гача дублена, а друга - сива; на лудині латка на латці, а на голові голомшива шапка, що ї, мабуть, у Садигурі на якімсь там жидівськім сміттю найшов. Замість манти якийсь подертий жидівський кафтан, а на руці - увосьмеро гарапник, да такий уже, такий, що і чорт би від него розсівсь! За ним знов їде на ще страшнішій дерлюзі єго слуга, чи дружба, чи яке там диво,- да так уже прибраний, що і страхопуд в горосі єго би перепудивсь. А що вже ря́ди їм на конях, ряди! Мотуз мотуза не держиться, поводи клочані, а стремені - гужевки з вербового пруття! Ось він сам, здоров, уже на подвір’ю! Видітимете, чи я брешу!

Катря (б’є дружбу). А за цю брехню тобі оце! та оце! та оце! Анахтемський сучий сину,- нічо би з тебе не звелось, вудуде ти оден! Циганчуку!

 

Василь убігає.

 

Василь. Так, Катре! Браво, Катре! А бий же, Катре! Що они, преанахтемські харцизяки, тебе обсіли, неначе пси кістку? Це ніби они мають з мойов Катрусечков вінчатись чи я? А надвір мені, псярство! А вон мені від мої лебідочки золотої! (Б’є всіх гарапником - да так, що найбільше Катрі дістаєсь.)

 

Усі врозтіч.

 

А преч мені від мої перли дорогої! Не бійсь, серце! Не бійсь, сиза! Я тобі нічо не кажу. Ви мені - до мої панночки любої? Ходім, сиза, ходім, мила, аби ще преанахтемського попа в церкві застати! (Тягне Катрю з-за стола і тручає тусанами оперед себе.) Я їх понаучую, не бійсь! (Вибігає.)

 

За ним виводя Олену і Сеню з поїздом. Решта гостей лишаються.

 

Тодір. Гості мої любі, гості мої дорогі! Усе вам розповім що й до крихточки, лиш будьте ласкаві сим часом мені зуважити - а не так мені, як моїй годині нещасливій, бо се так мусило статись,- я вже здогадуюсь, чому навіть! А кому по гарапникові дісталось, най буде ласкав приймити від мене по десять червоних єднанки або кілько сам хто схоче, лиш най вибачає, бо я цему і сам не