Франко І. Я. - Зів'яле листя, Франко І. Я.

class="p1" style="">Піду я сум­ни­ми стеж­ка­ми.

 

 

 

I. «В Перемишлі, де Сян пливе зелений…»

 

 

В Перемишлі, де Сян пливе зелений,

Стояв на мості я в важкій задумі,

Про тебе думав я, душе моя,

Про щастя те, що, наче сонний привид,

Явилося, всміхнулося і щезло,

Лишивши жаль по собі невмирущий,

І я згадав одно оповідання,

Що тут над Сяном від народу чув.

 

Зима була, замерз зелений Сян,

І по блискучім льодовім помості

Гладкий протерли шлях мужицькі сани.

 

Ось раз була неділя. В самий південь

Із церкви люди вийшли. Сяло сонце,

Іскрився сніг. Юрба народу вийшла

Над Сян, велись веселі розговори.

 

За Сяном ось на полі сніговому

Щось зачорніло, дзвоники бреньчать,

Копита стукають о змерзлу землю,

І вчвал жене по втоптаній дорозі

Препишна чвірка. Упряж дорога

Полискує до сонця; наче вихор,

Карета мчиться, з батога візник,

Мов з пістолета, лускає…

Убогий

Сільський народ глядить на сю появу,

Дивується. І хто се міг би їхать?

Ніколи тут ні чвірки, ні карети

Такої не видали. Ні старі,

Ні молоді придумати не можуть,

Хто се так їде, відки і куди?

Ось чвірка, не спиняючись ні хвили,

На лід влетіла. Глухо застогнав

Поміст хрустальний, дзвінко задудніли

По нім копита кінські, заскрипів

Замерзлий сніг під шинами коліс.

І луснув з батога візник, мов вихор,

Неслася чвірка.

 

Та нараз посеред

Ріки, де криє льдова кора

Найглибший вир, щось хруснуло - лиш раз,

Одніський раз щось хруснуло! Широкий

Круг льоду, мов обкроєний, подався,

І чвірка, і карета, і візник,

І що було в кареті, наче сон,

Неначе ясний привид, враз пропало.

Лиш Сян забулькотів, неначе дявол,

І облизався. Лиш зелена хвиля

Широким валом хлюпнула верх льоду

І знов вернула в таємничу тоню,

А чвірки ні карети - ні сліду.

І не дізналися ніколи люди,

Хто се так їхав, відки і куди.

Ніхто за ними не питав ніколи,

Ані в ріці ніхто останків жадних

Не віднайшов. Коли б один хто бачив

Се диво, а не сотня свідків, сам він

З часом собі би вірить перестав,

Сам він з часом на тому би спинився,

Що се був сон.

 

Се мого серця драма!

Якби не ті літа важкої муки,

Пекучих болів, сліз і божевілля,

Глухої резигнації, скажених бунтів

Придавленого серця, то я сам,

Пригадуючи першу нашу стрічу

І той промінчик ясної надії,

Що блис мені тоді,- присяг би нині,

Що се був сон, надсянськая легенда.

 

II. «Полудне. Широкеє по­ле без­люд­не…»

 

 

Полудне.

Широкеє по­ле без­люд­не,

Довкола для ока й для ву­ха

Ні ду­ху!

Ні сліду лю­дей не ви­дать…

Лиш тра­ви, мов мо­ре хви­ляс­те,

Зелене, бар­вис­те, квітчас­те,

І свер­щи­ки в тра­вах тріщать.

 

Без впи­ну

За річкою геть у до­ли­ну,

І геть аж до синіх тих гір

Мій зір

Летить і в тиші по­то­пає,

У па­хо­щах дух спо­чи­ває,-

У ду­шу теп­ла до­ли­ває

Простір.

 

Втім - цить!

Яке ж то ти­хеньке ри­дан­ня

В повітрі, мов туж­не зітхан­ня,

Тремтить?

Чи се моє влас­неє го­ре?

Чи сер­це стре­па­ло­ся хо­ре?

Ах, ні! Се зда­ле­ка десь тільки

Доноситься го­лос сопілки.

 

І ось

На го­лос той сер­це моє по­тяг­лось,

В тім раю без краю во­но за­ри­да­ло

Без слів.

Тебе, моя зо­ре, во­но спо­га­да­ло

І сти­ха до строю сопілки

Поплив із на­род­ним до спілки

Мій спів.

 

III. «Зелений явір, зе­ле­ний явір…»

 

 

Зелений явір, зе­ле­ний явір,

Ще зе­леніша ива;

Ой між усіми дівча­тонька­ми

Лиш од­на мені ми­ла.

 

Червона ро­жа, чер­во­на ро­жа

Над усі квіти го­жа;

Не ба­чу рожі, не ба­чу рожі,

Лиш її лич­ка гожі.

 

Золоті зорі в не­беснім морі

Моргають се­ред ночі,

Та над всі зорі вни­зу і вгорі -

Її чорнії очі.

 

Голосні дзво­ни, срібнії то­ни,

Слух у них по­то­пає,

Та її го­лос - пше­нич­ний ко­лос,

Аж за сер­це ха­пає.

 

Широке мо­ре, ве­ли­ке мо­ре,

Що й кінця не ви­да­ти,

Та в моїм серці ще більше го­ре:

Я навік її втра­тив.

 

IV. «Ой ти, дівчи­но, з горіха зер­ня…»

 

 

Ой ти, дівчи­но, з горіха зер­ня,

Чом твоє сер­денько - ко­лю­че тер­ня?

 

Чом твої ус­тонька - ти­ха мо­лит­ва,

А твоє сло­во ост­ре, як брит­ва?

 

Чом твої очі ся­ють тим ча­ром,

Що то за­па­лює сер­це по­жа­ром?

 

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них за­ди­виться, й сон­ця не хо­че!

 

І чом твій усміх - для ме­не скру­та,

Серце бен­те­жить, як бу­ря лю­та?

 

Ой ти, дівчи­но, яс­ная зо­ре!

Ти мої ра­дощі, ти моє го­ре!

 

Тебе ви­да­ючи, лю­би­ти му­шу,

Тебе ко­ха­ючи, за­губ­лю ду­шу.

 

V. «Червона ка­ли­но, чо­го в лузі гнеш­ся…»

 

 

Червона ка­ли­но, чо­го в лузі гнеш­ся?

Чого в лузі гнеш­ся?

Чи світла не лю­биш, до сон­ця не пнеш­ся?

До сон­ця не пнеш­ся?

 

Чи жаль тобі цвіту на ра­дощі світу?

На ра­дощі світу?

Чи бурі боїшся, чи гро­му з бла­ки­ту?

Чи гро­му з бла­ки­ту?

 

Не жаль мені цвіту, не страш­но і гро­му,

Не страш­но і гро­му.

І світло люб­лю я, ку­па­юся в