Франко І. Я. - Із днів журби, Франко І. Я.

в якій вони живуть біді,

та як же я до помочі їм стану?

Я знав, що пута їх міцні й тверді

і, не зламавши їх, я марно зв’яну.

 

О, я боявся їх, немов докору,

мов зрадженої любки тихих сліз,

неначе сам я винен був їх горю.

 

Отим-то я щодня - відлюдок дикий -

свій біль дрібний і сором свій великий

ховав у серці і тікав у ліс.

 

IX. «Привіт тобі, мій друже вірний, гаю…»

 

 

Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,

повірнику моїх найкращих дум!

Все чисте, ясне, що лиш в серці маю,

надихав свіжий запах твій і шум.

 

На твоїх поляна́х, в відлюднім плаю

я розсипав свій жаль, губив свій сум;

у твоїх запахах, неначе в раю,

окрилювався молодечий ум.

 

Під скрип могутніх конарів дубових

складались першії мої пісні,

слабії відгуки твоїх пісень чудових.

 

А в бурі рев, як громи навісні

ламали твоїх велетнів корони,

у твоїх криївках шукав я охорони.

 

X. РОЗМОВА В ЛІСІ

 

 

Здорові дядьку! Що се, ви за злісного?

 

Злісний

А так, злісную, бачте на старі літа.

 

Я

А син же де? Таж він за злісного тут був.

 

Злісний

При графі за лакея десь в Італії.

 

Я

Се що за шмаття двигаєте? Прати десь?

 

Злісний

Га! Га! Верети! У дівчат навідбирав.

 

Я

Що? За дівчатами вганяєте іще?

 

Злісний

То не з добра, небоже! Панська служба - мус.

 

Я

Що ж се за служба бігать за дівчатами?

 

Злісний

От видно, що давно в селі ти не бував!

Таж управитель ліс сей для селян запер,

а тямиш, що товар віддавна пасли тут.

Тепер нема де раз попасти, ба нема

в бідніших чим погодувать товарину́.

А в лісі трави, бачиш сам, до пояса,

аж гнуться, шепчуть, наче просяться під серп.

Ну, та й ідуть жінки, дівчата крадькома,

нажне верету і вже має на весь день.

 

Я

Ах, зачинаю розуміти! Ну, а ви

підстерігаєте й верети берете?

 

Злісний

А так. Що ж діять? Заборонено хлопам

у ліс - ні кроком, ані оком не входить.

 

Я

А в вас підноситься рука у бідних тих

верети відбирать за жміньку бур’яну?

 

Злісний

Підноситься, небоже! Панська служба - мус.

Рука підноситься, лиш серце трепещить.

У сні часом ще причувається їх плач.

 

Я

То управитель у дворі сидить тепер?

 

Злісний

Ні, не сидить. Він на фільварку за селом.

 

Я

А двір пустий? Чи, може, графа ви ждете?

 

Злісний

Ні, не ждемо. Говорять, граф нездужає.

Максим писав. Подужав трохи був торік,

і понесло його лихе десь там… таке

місточко є, що в карти грають - чи в кістки.

Скортіло графа - за годинку просадив

всі гроші й бричку з кіньми. Був би, може, й весь

маєток там лишив, так дав бог - вдарило

йому на мозок, впав на місці, наче труп.

Його, мов трупа, винесли, аж мій Максим

живенько кинувся, щось там зробив йому -

він знав уже, при нім служивши, напади

його недуги,- ну, там зараз лікаря…

І відживили пана графа. То писав

Максим, що лікар графові таке казав:

«Якби не сей слуга ваш, був би вам конець».

 

Я

Ну, певно, граф віддячиться Максимові?

 

Злісний

Ой, вже віддячиться! У голові йому!

Писав Максим, як лікар се йому сказав,

а він лиш носом покрутив: «Ну, так! Ну, так!»

 

Я

І не міркує ще додому повертать?

 

Злісний

Та хто там знає? От тепер прислав нам тут

якусь поману. Адже йшли ви попри двір?

 

Я

Ну так, ішов.

 

Злісний

І що, не чули вереску?

 

Я

Ні, не чував.

 

Злісний

Ну, певно, спала десь вона.

 

Я

Що за вона?

 

Злісний

Якби я знав або хто-будь!

Якесь таке, ні птах, ні риба, ні жона,

ні панна, та й говорить не по-нашому,

мов та синиця цвенькає, пищить, вищить,

в долоні плеще, всюди скаче, бігає,

всьому дивується, раз плаче, раз смієсь.

Мале таке та утле - взяв би, бачиться,

в долоню й другою долонею прикрив,

а всюди того повно - двір, гумно і сад,

шпихлір, і коршму, й тік - все чисто навідить,

усякого зачепить, всім цікавиться -

ну, сказано, помана, ще й французькая!

 

Я

І хто ж вона, чого сюди приїхала?

 

Злісний

Питайте ви мене, я буду вас питать!

Фервальтерка, що з нею розмовляється,

говорить: «Бог її там може зміркувать».

Та лист прийшов від графа до фервальтера

і в місті до старо́сти, щоб в оглядності

її держали, не перечили ні в чім,-

мовляв, недужа, хоче тут освіжитись.

Та де б тобі недужа! То живе срібло!

Говорю вам: помана, ще й французькая.

А ви зайдіть коли - без церемонії,

розмовтесь з нею - страх яка розмівная.

Нащо вже наші молодиці - тумани,

а й з ними щось, калічачи слова, бересь

балакати, знаками доповняючи.

Прийдіть, я знаю,- буде рада, ну, та й вам

не буде нудно так, як там на хуторі.

 

Я

Мені не нудно, а з поманою,