Ернст-Теодор-Амадей Гофман - Майстер Мартін-бондар та його челядники, Ернст-Теодор-Амадей Гофман

зразу всього. Ви гадаєте, що тільки висока пошана до свого ремесла навела мене на думку неодмінно видати свою доньку за бондаря; але ж ні, є й інша причина, дуже дивна й таємнича. Я не можу вас пустити, поки не розкажу всього. Ви не повинні проти ночі сердитись на мене. Сідайте ж, щиро вас прошу, згайте ще хвилинку. Ось гляньте, тут ще стоїть пляшка чудового старого вина, яке знехтував розгніваний лицар, не погордуйте хоч ви ним.

Паумгартнера здивувала щира Мартінова наполегливість, що була зовсім не в його натурі. Здавалося, ніби в нього лежить на серці щось важке, від чого він хоче звільнитись.

І коли Паумгартнер сів і випив келих вина, майстер Мартін почав так:

- Ви знаєте, мій дорогий, ласкавий пане, що моя люба дружина, народивши Розу, померла від важких пологів. Тоді ще була жива моя стара-престара бабуся, коли можна її існування назвати життям, бо вона вже оглухла, осліпла, ледь могла промовити якесь слово, не рухалась і лежала день і ніч у ліжку. Охрестили мою Розу, і мамка з дитиною сіла в кімнаті, де лежала бабуся. Я дуже сумував, а коли поглядав на гарненьку дитину, то мені ставало і радісно, й тужно на душі, я був такий схвильований, що почував себе не здатним ні до якої роботи. Тихо, в глибокій задумі стояв я коло постелі своєї бабусі, яку вважав щасливою, бо вона вже звільнилася від усіх земних скорбот. І коли я отак стояв і дивився на її бліде обличчя, воно раптом почало якось дивно усміхатися, зморшки ніби стали розгладжуватися, бліді щоки порожевіли. Вона підвелася, встала, неначе раптом у неї влилася якась дивна сила, простягла безсилі руки, якими до того не могла й поворухнути, і промовила дуже виразно, тихим, приємним голосом: «Розо… моя кохана Розо!» Мамка схопилася й подала їй дитину, яку гойдала на руках. А тепер, шановний пане, тепер уявіть моє здивування, та де - мій переляк, коли стара дзвінким, дужим голосом почала співати пісню на високий, веселий лад пана Ганса Бехлера,5 господаря готелю «Привида» у Страсбурзі, що звучала так:

 

Ти, дівчино, руто-м'ято,

Розо, пам'ятай:

Як не хочеш злиднів знати,

Бога в серці май.

На глум нікого не здімай

І примх не смій в собі плекати.

 

Блискучу хатку принесе він,

В ній буде хвиль іскристих вир,

І світлі янголи у грі веселій

Втішатимуть твій зір,

І ти повір -

Твоє кохання щире.

 

А хто ту хатку в золотій оздобі

До тебе принесе, то знай,

Тобі він стане до вподоби,

Його до серця пригортай,

Про волю батькову не дбай,-

Це твій коханий буде, наречений.

 

Та хатка в дім твій принесе

Багатство, радісне життя,

Щасливі почуття.

Тож слухай моїх щирих слів,

Щоб шлях твій у житті яснів,

І з божого благословення процвітай.

 

І коли вона проспівала ту пісню, то обережно й тихо поклала дитину на ліжник, притулила свою зів'ялу тремтячу руку до її чола й почала шепотіти якісь невиразні слова, але її просвітліле обличчя ясно показувало, що вона промовляє молитву. Тоді схилилась головою на подушку і, коли мамка забрала дитину, глибоко зітхнула - та й по всьому. Померла.

- Справді,- сказав Паумгартнер, коли майстер Мартін замовк,- справді дивна історія, але я не бачу, який зв'язок може бути між віщою піснею старої бабусі і вашим упертим бажанням видати Розу тільки за бондаря.

- Ах,- сказав майстер Мартін, - що ж може бути ясніше? Адже ж стара, яку господь бог дивно просвітив у ї останню хвилину, пророчим голосом провістила, що мало статися з Розою, коли вона хоче бути щасливою. Хто ж інший може бути жених, що разом із блискучою хаткою принесе в дім багатство, щастя, добробут, згоду, як не добрий бондар, що в мене зробить свій зразковий твір, свою блискучу хатку? В якій же іншій хатці так шумує і виграє значуща рідина, як не в бочці на вино? А коли вино заграє, то й піниться, і шумить, і хлюпотить, немов добрі ангели плавають на його хвилях і співають радісних пісень. Так, так, стара бабуся напевне мала на думці бондаря, більше нікого, і хай так і буде.

- Ви,- сказав Паумгартнер,- любий майстре Мартіне, слова старої бабусі тлумачите так, як вам подобається. А мене ваше тлумачення зовсім не переконує, і я залишаюся при тій думці, що ви повинні здатися тільки на волю неба і на серце вашої доньки, де, напевне, вже лежить захована правильна відповідь.

- А я,- нетерпляче перебив його Мартін,- я стою на тому, що моїм зятем повинен бути і буде тільки бондар.

Паумгартнер мало не розгнівався на Мартіна за таку впертість, але стримався і, підводячись, сказав:

- Пізній уже час, майстре Мартіне, досить пити та балакати, бо, здається, ні те, ні те не йде вже вам на користь.

Коли вони вийшли в передпокій, то побачили, що там стоїть молода жінка з пятьма дітьми, з яких найстаршому чи й було вісім, а найменшому ледве років півтора. Жінка плакала, аж хлипала.

Роза поспішила назустріч батькові та гостеві й сказала:

- Ох господи боже, Валентин помер, ось стоїть його дружина з дітьми.

- Що? Валентин помер? - скрикнув майстер Мартін, геть збентежений.- О, яке горе, яке горе! Подумайте,- звернувся він до Паумгартнера,- подумайте, шановний пане! Валентин був найкращий мій челядник, такий працьовитий, скромний. Нещодавно він тяжко поранився сокирою, як робив велику бочку, рана все дужче ятрилась, почалася страшна гарячка, і от маєш, помер у розквіті літ.- Майстер Мартін підійшов до невтішної жінки, яка, заливаючись слізьми, скаржилась, що тепер їй доведеться загинути в злиднях і в горі.- Що ж ви,- сказав Мартін,- що ж ви про мене думаєте? На моїй роботі небезпечно поранився ваш чоловік - і я вас покину в біді? Ні, всі ви тепер належите до мого дому. Завтра, або коли ви скажете, ми поховаємо вашого бідолашного чоловіка, а тоді перебирайтеся зі своїми дітьми на мій хутір біля Жіночої брами, де в мене гарна відкрита майстерня і де я щодня працюю зі своїми челядниками. Там ви господарюватимете в мене, а ваших хлопців я виховаю, як своїх синів. Знайте також, що й вашого старого батька я візьму до себе в дім. Він був добрий бондар, поки мав силу в руках. Тепер, звісно, він не вдержить довбні, сокири чи