Ірвін Ялом - Проблема Спінози

нашу Вітчизну, то неминуче помітите звернені до вас посмішечки й погляди скоса, а також почуєте плітки про єврейську кров у вашому родоводі. Скажіть мені, Розенберґу, як ви відреагуєте, коли таке станеться?

– Візьму приклад із вас, директоре, та заведу розмову про своє походження.

– Особисто я провів дослідження, простеживши генеалогію своєї родини за кілька століть. А ви?

Альфред хитає головою.

– А ви знаєте, як проводять такі дослідження?

І знову заперечне похитування голови.

– Тоді одним із ваших обов’язкових передатестаційних академічних проєктів стане вивчення методології генеалогічного пошуку та дослідження власного родоводу.

– Одним із моїх проєктів, гер директор?

– Так. Ви матимете два обов’язкових завдання, щоб у мене зникли будь-які сумніви щодо вашої готовності отримати атестат зрілості та вступити до Політехнічного інституту. Після нашої сьогоднішньої розмови ми з гером Шефером підберемо вам іще один повчальний проєкт.

– Так, гер директор. – Лише тепер до Альфреда доходить уся скрутність його становища.

– Скажіть, Розенберґу, – веде далі директор Епштейн, – ви знали, що вчора ввечері на зборах були присутні й учні-євреї?

Той ледь помітно киває. Тож директор запитує:

– А вам не здалося, що пробуджені в них почуття та їхня реакція на ваші слова про євреїв не пасують до нашої школи?

– Я гадаю, що найперший мій обов’язок – це вірність Батьківщині й захист чистоти нашої величної арійської раси, провідної творчої сили цивілізацій.

– Розенберґу, вибори скінчилися. Позбавте мене промов. Відповідайте на поставлене запитання. А я спитав про почуття євреїв серед вашої аудиторії.

– Гадаю, якщо ми втратимо пильність, то єврейська раса зживе нас зі світу. Вони – слабаки й паразити. І наші споконвічні вороги. Раса, антитетична арійським цінностям та культурі.

Здивовані його запальністю, директор Епштейн і гер Шефер обмінюються занепокоєними поглядами. І перший пробує копнути глибше:

– Схоже, вам хотілося б уникнути прямої відповіді на моє запитання. Що ж, я спробую зайти з іншого боку. Значить, євреї – нечисленна нижча раса слабаків і паразитів?

Альфред киває.

– То поясніть мені, Розенберґу, як може така раса слабаків загрожувати нашій – усемогутній арійській?

Альфред намагається сформулювати відповідь, а гер Епштейн тим часом веде далі:

– Скажіть, Розенберґу, на заняттях гера Шефера ви вивчали теорію Дарвіна?

– Так, – відповідає той, – із гером Шефером у курсі історії, та з гером Вернером у курсі біології.

– І що ж ви знаєте з дарвінізму?

– Знаю про еволюцію видів і виживання найпристосованіших.

– О, так: виживають найпристосованіші. Ну й, звісно, на заняттях із Закону Божого ви уважно прочитали Старий Заповіт, чи не так?

– Так, на уроках гера Мюллера.

– Тож замислімося, Розенберґу, над тим фактом, що мало не всі народи й культури, про яких написано в Біблії, – а їх не одна дюжина – зникли. Адже так?

Альфред киває.

– Ви можете назвати деякі із цих зниклих народів?

Той нервово хапає повітря:

– Фінікійці, моавитяни… й ідумеї. – І кидає погляд на гера Шефера, який киває головою.

– Чудово. Але всі вони вимерли й пішли в небуття. Крім євреїв: євреї ж бо вижили. То хіба Дарвін не став би стверджувати, що євреї – найпристосованіші з-поміж них? Ви стежите за моєю думкою?

Відповідь Альфреда блискавична:

– Але не завдяки власним силам. Ті паразитували на арійській расі й тим не дали їй набути ще більшої пристосованості. Вони виживають, лише висмоктуючи з нас силу, золото та багатство.

– А-а, вони грають нечесно, – говорить на це гер Епштейн. – То ви гадаєте, що у величному задумі природи залишається місце для чесності? Інакше кажучи, у боротьбі за виживання шляхетна тварина не вдається до маскування й не підкрадається до здобичі хитрістю? Дивно, а от я не пригадую, щоб у праці Дарвіна йшлося про чесність.

Альфред, розгубившись, сидить мовчки.

– Гаразд, годі про це, – мовить директор. – Поміркуймо над іншим. Ви, Розенберґу, звісно ж, не станете заперечувати, що єврейська раса дала світові видатних мужів. Узяти хоч би Ісуса, Господа нашого, який був єврей за народженням.

І знову Альфред не бариться з відповіддю:

– Я читав, що Ісус народився в Галілеї, а не в Юдеї, де мешкали євреї. І хоча галілеяни зрештою перейняли юдаїзм, у них не було ні краплі крові справжніх ізраїльтян.

– Що? – Директор Епштейн здіймає руки горі й обертається до гера Шефера із запитанням: – Гер Шефер, звідки в нього ці уявлення? Якби Розенберґ був дорослий, то я запитав би, чи не випив він зайвого. Це ви такого навчаєте на уроках історії?

Той хитає головою й обертається до Альфреда.

– Де ви нахапалися таких ідей? За вашими словами, десь вичитали, але не з моєї навчальної літератури. Що ви читаєте, Розенберґу?

– Шляхетну книжку, гер Шефер. «Засади ХІХ століття».

Той ляскає себе долонею по лобі й осідає у своєму напівкріслі.

– Про що мова? – запитує директор Епштейн.

– Про писанину Г’юстона Стюарта Чемберлена, – відповідає гер Шефер. – Він англієць, зять Ваґнера. Пописує вигадливі книженції з історії: ну, тобто з історії, яку сам і вигадує. – Тут він знову обертається до Альфреда: – Де ви надибали ту книжку Чемберлена?

– У дядьковому домі, де я ознайомився з уривками, а відтак подався до книгарні через вулицю, щоб купити й собі. Її там не було, але для мене замовили. Ось що я читав увесь минулий місяць.

– Оце так завзяття! Вам би приберегти його для текстів, які входять до навчальної програми, – мовить гер Шефер і широким помахом руки вказує на полиці з томами в шкіряних палітурках, що облямовують стіну директорського кабінету. – Чи хоч би для одного з них!

– Гер Шефер, – звертається до нього директор, – то ви читали працю цього… Чемберлена?

– У тій мірі, у якій бажаю ознайомлюватися з «працями» псевдоісториків його штибу. Він – популяризатор ідей Артюра Ґобіно, французького расиста, чиї писання про споконвічну вищість арійських рас уплинули на Ваґнера. І Ґобіно, і Чемберлен роблять химерні заяви щодо провідної ролі арійців у величних цивілізаціях Давньої Греції й Риму.

– Свого часу величних! – зненацька втручається Альфред. – Доки арійці не змішалися з нижчими расами – шкідниками-євреями, маврами й азіатами. Після чого кожна з них і занепала.

І директор Епштейн, і гер Шефер здригаються, коли учень наважується перебити їхню розмову. Перший кидає на вчителя такий погляд, неначе саме той у цьому винен.

А гер Шефер перекладає провину на учня:

– Коли б то він і на заняттях виявляв не менший запал. – Й обертається до Альфреда. – Скільки разів я казав вам те саме – га, Розенберґу? Ви ж бо здавалися нітрохи не зацікавленим у власній освіті. Скільки разів я намагався заохотити вас до участі в наших читаннях? І раптом ось він, полюбуйтеся – палає збудженням від книжки. Як накажете це розуміти?

– Можливо, це тому, що я ніколи досі не читав такої книжки – книжки, у якій