Майн Рід - Морське вовченя, Майн Рід

ввійшов у воду, течія одразу ж підхопила мене й понесла у відкрите море. Вона занесла мене так далеко, що до берега я вже не міг доплисти. Страх і думка про те, що для мене все скінчено, паралізували моє тіло, я не міг більше триматись на поверхні води й пішов на дно, мов кусок свинцю. Тоді я й гадки не мав, що не помру.

Не знаю, що було далі. Пам'ятаю тільки, що біля мене з'явився човен, в якому хтось сидів, а потім навколо мовби запали сутінки. У вухах загуркотіло, наче вдарив грім, і свідомість моя погасла, мов свічка, на яку хтось дмухнув.

Прийшов я до пам'яті завдяки Гаррі Блю. Зрозумівши, що живий, я розплющив очі й побачив чоловіка, який стояв біля мене на колінах. Він розтирав моє тіло, натискуючи на живіт і під ребра, дув мені в рот, лоскотав пір'їнкою в носі, всіляко намагаючись відживити мене.

Це був Гаррі Блю. Як тільки я опритомнів, він узяв мене на руки й одніс додому, до матері, яка мало не збожеволіла, побачивши, що я в такому стані. В рот мені влили вина, до ніг поклали пляшки з гарячою водою, дали понюхати нашатирю й загорнули в теплі ковдри. Було ще вжито багато інших заходів, і багато різних ліків довелось мені проковтнути, поки не вирішили, що небезпека минула і що я, очевидно, одужаю.

Нарешті всі заспокоїлись, а через двадцять годин я знову був на ногах, веселий і здоровий.

Здавалось би, що цей випадок навчить мене обережності, і я стерегтимусь води. Та ні, я повівся зовсім не так. Але про це я ще розповім.

Розділ IV
ЯЛИК

Ні, всі застереження були марними. Я мало не загинув, але навіть це не вилікувало мене від любові до моря. Скоріше навпаки.

Знайомство з молодим рибалкою незабаром перетворилося в міцну дружбу. Звали його, як я вже сказав, Гаррі Блю. Він мав сміливе й добре серце. Нема чого й казати, що я дуже любив його, та й Гаррі полюбив мене. Часом він поводився зі мною так, наче то я врятував його від смерті, а не навпаки. Він доклав багато сил, щоб я став неабияким плавцем, і навчив користуватись веслами, так що невдовзі я вже цілком пристойно міг гребти, — значно краще, ніж інші хлопці мого віку. Я навіть домігся того, що без будь-чиєї допомоги гріб не одним веслом, а двома. Це було для мене великим досягненням, і я завжди почував гордість, коли Гаррі Блю доручав мені пригнати йому човна з маленької затоки до якогось місця на березі, де він чекав пасажирів, які хотіли покататися по бухті. Пропливаючи повз який-небудь корабель, що стояв на якорі, або пляж, я часто чув насмішкуваті вигуки, як-то: «Дивись, яке кумедне хлоп'я сидить на веслах!» або: «Хай поб'є мене грім! Хлопці, гляньте на отого карапуза!» Я чув також інші жарти, що тонули у вибухах реготу. Але це мене анітрохи не бентежило, навпаки, я дуже пишався тим, що я, такий маленький, можу вести човен в потрібному напрямку і, мабуть, швидше, ніж інші хлопці, вдвічі більші за мене на зріст.

Минув якийсь час, і з мене перестали сміятись, — хіба що хтось із приїжджих. Мої односельчани переконались, що я добре вмію правувати човном і, хоч я й був зовсім малий, почали ставитись до мене з повагою, принаймні вже не підсміювалися. Вони стали часто називати мене «веслярчиком», «морячком» або, ще частіше, «морським вовченям». Мій батько вважав, що я, так як і він, повинен бути моряком. І якби він дожив ще до одного плавання, то взяв би мене з собою. Я знаю, що він хотів це зробити. Таке ставлення з боку домашніх заохочувало мене вчитися плавати і веслувати. До того ж моя мати завжди одягала мене в матроський костюм наймоднішого тоді фасону — сині суконні штани і таку ж куртку з відкладним коміром, — а на шию пов'язувала чорну шовкову хустку. Я дуже пишався своїм костюмом, і він, мабуть, до деякої міри, теж був причиною того, що я дістав прізвисько «морське вовченя». Це прізвисько подобалося мені найбільше, тому що його видумав Гаррі Блю, а я вважав його своїм вірним другом і оборонцем від того дня, як він мене врятував.

Його справи в той час ішли блискуче. У нього був човен, вірніше два. Один з них, великий, Гаррі Блю називав вельботом. На ньому він плавав найчастіше, особливо коли покататися хотіло троє або четверо приїжджих. Другий — маленький ялик — Гаррі Блю купив недавно і плавав на ньому тільки тоді, коли возив лише одного пасажира, бо веслувати на ньому було значно легше. Під час купального сезону великий човен був зайнятий майже щодня, тому що на ньому каталися дачники, а ялик спокійно стояв біля свого причалу. Гаррі Блю дозволив мені брати його коли завгодно і кататися самому або з товаришем. У мене ввійшло в звичку після уроків чи взагалі у вільний час плавати на ялику по бухті. Рідко коли я катався сам, тому що багато хто з моїх шкільних товаришів любив море. Вони навіть трохи заздрили мені, бо я був майже єдиним хазяїном цього ялика. І варто було мені схотіти, як супутник одразу ж знаходився. Через це я майже ніколи не плавав на ялику сам. Коли море було спокійне, ми каталися мало не щодня, а в бурхливу погоду на такому маленькому човні плавати ми не наважувалися, та й Гаррі Блю заборонив нам робити це.

Далеко від села ми не запливали, а в бік відкритого моря прогулювалися дуже рідко, тому що в морі перший-ліпший шквал для ялика був би останнім.

Проте з часом я посмілішав і став почувати себе в морі зовсім вільно. Я почав віддалятись від берега на милю й більше, не думаючи про наслідки такої — необережності. Гаррі Блю одного разу побачив це і знов застеріг мене. Можливо, його зауваження вплинуло б на мене, коли б тут же він не сказав одному з своїх товаришів: