Жюль Верн - 20 000 льє під водою, Жюль Верн

вичерпувалися. Класифікація — то була його пристрасть, за межі якої він уже не ступав. Та добре знаючись на теорії класифікації, він був вельми далекий од практики і, певне, не спромігся б одрізнити кашалота від кита. Одначе яка то вірна й добряча душа!

Ось уже десять років Консель невідступно супроводить мене у всіх моїх наукових мандрівках. Він ніколи не нарікав на довгі чи виснажливі подорожі. Я й разу не чув од нього заперечення, коли б йому не звелів рихтувати валізи до від'їзду в будь-яку далеку дорогу — чи то Китай, а чи Конго. Він завжди ладен простувати за мною. До того ж він ніколи не хворів, бо був людиною при доброму здоров'ї, з міцними м'язами і, здавалося, залізними нервами.

Конселеві було тридцять років, і його вік відносився до віку його пана, як п'ятнадцять до двадцяти. Хай дарують спосіб, в який я признався, що мені сорок років.

Проте мій служник мав одну ваду. Затятий формаліст, він звертався до мене не інакше як у третій особі, і я повсякчас із того дратувався.

— Конселю! — гукнув я вдруге, хапливо ладнаючись до від'їзду.

Ясна річ, я й трохи не сумнівався в відданості мого служника.

Я ще ніколи не запитував його, чи згоден він їхати зі мною, але зараз ішлося про експедицію, що, певно, триватиме хтозна-скільки, про справу ризиковану, про гонитву за твариною, здатною затопити фрегат, як горіхову лушпину! Було над чим замислитися навіть людині, найспокійнішій у світі! Що ж скаже Консель?

— Конселю! — позвав я втретє.

Нарешті він з'явився.

— Пан професор мене кликав?

— Так, друже мій. Пакуй мої валізи і ладнайся сам. Ми від'їжджаємо за дві години.

— Як ласка пана професора, — спокійно відповів Консель.

— Не марнуй жодної хвилини. Поскладай у валізи всі дорожні речі, костюми, сорочки, шкарпетки; пакуй побільше і то якомога швидше.

— А панові колекції?

— Колекції підождуть.

— Як! Архіотерії, гіракотерії, одреодони, херопотамуси та інші кістяки…

— Вони зберігатимуться в готелі.

— А панова жива бабіруса?9

— Поки нас не буде, її годуватимуть. Зрештою, я попрошу відіслати наше майно до Франції.

— А хіба ж ми їдемо не до Парижа?

— Так… звичайно… — відповів я непевно, — але, мабуть, доведеться накинути круга.

— Накинути, то й накинути! Як ласка пана професора.

— Та воно й небагато. Тільки й того, що не навпростець. Ми попливемо фрегатом «Авраам Лінкольн».

— Як ласка пана професора, — безтурботно відповів Консель.

— Бачиш, друже мій, ідеться про чудовисько… про отого знаменитого нарвала. Ми ідемо звільнити від нього моря!.. Авторові двотомної праці «Таємниці морських глибин» не випадає відмовлятись од участі в експедиції капітана Фарагута. Місія почесна… хоч і небезпечна! Доведеться шукати вітра в полі. Почвара може виявитися примхлива. Але й ми будемо пильні! Наш-бо капітан не ликом шитий!..

— Куди пан професор, туди і я, — відказав Консель.

— Розваж гарненько! Я не хочу приховувати від тебе нічого. З таких експедицій, буває, й не вертаються.

— Як ласка пана професора!

За чверть години валізи було спаковано. Консель хутко впорався, і я знав — він нічого не забув, бо мій служник класифікував сорочки й усяку одежу так само спритно, як і птахів та ссавців.

Ми спустилися ліфтом до просторого вестибюля. Потому я зійшов східцями на перший поверх, оплатив рахунок у конторі, де завжди було повно люду. Я попросив одіслати до Парижа мої пакунки з препарованими тваринками й засушеними рослинами. Опріч того, відкрив чималий кредит бабірусі. По тому я стрибнув до карети, а вслід за мною — й Консель.

Карета рушила Бродвеєм до Юніон-скверу, тоді промчала по Четвертому авеню до перехрестя з Боуери-стрит, завернула на Катрин— стрит і зупинилася біля тридцять четвертого пірса10. Звідтіля катринським поромом нас і карету з кіньми перевезли до Брукліну — головної нью-йоркської околиці на лівому березі Іст-Риверу, і по недовгім часі ми вже були на пристані, де стояв «Авраам Лінкольн». З двох його димарів клубочився чорний дим.

Наші валізи притьмом підняли на палубу. Я хутко зійшов на борт і спитав, де капітан Фарагут. Матрос провів мене до рубки. Там я побачив офіцера з доброю військовою поставою. Він подав мені руку:

— Пан П'єр Аронакс?

— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?

— Власною персоною. Ласкаво прошу, пане професоре. На вас чекає ваша каюта.

Щоб не відбирати часу в капітана, заклопотаного близьким відплиттям, я, довідавшись, котру мені призначено каюту, тут же оддав йому уклін.

Судно «Авраам Лінкольн» було добре пристосоване до своєї незвичайної подорожі. Цей швидкохідний фрегат оснащений потужними машинами, що дозволяли розводити пари тиском на сім атмосфер. Пересічна швидкість «Авраама Лінкольна» — вісімнадцять і три десятих милі на годину. Це немала швидкість, однак недостатня, щоб змагатися з велетенським китом.

Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його мореплавним якостям. Мені дуже сподобалася моя каюта, що містилася на кормі й мала вихід до кают-компанії.

— Нам тут буде вигідно, — мовив я до Конселя.

— Вигідно, — відповів Консель, — як тому ракові-пустельникові в мушлі молюска-трубача.

Я доручив Конселеві розпакуватися, а сам вийшов на палубу поглянути, як ладнаються до відчалу.

Саме тоді капітан Фарагут наказав оддати кінці, що тримали «Авраама Лінкольна» в Бруклінській гавані. Тож коли б я загаявся хоч із