Степан Васильович Васильченко - Олив'яний перстень, Степан Васильович Васильченко

далі виймає кисет, крекче й моститься вже на снопі сідати:

— У мене, знаєте… є така… книжечка…

— Діду Маркіяне, гляньте — віз ваш поїхав! Конячка дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціативи справді нап'ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із снопами почав похитуватися з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани й вітром — до воза.

— Бач, бач яка! Ну, і хто тебе в шию жене?

— Що воно за дід? — спитав Валя.

— Це такий дід, що коли б не коняка, він би до ночі тут гомонів, — промовила Бондариха.

— Це наш студент кутянський, — додав Василь. — «Я, — каже, — всякому студентові докажу». Та ви ще узнаєте його добре, він такий, ще не раз прийде. Ще, мо, й набридне.

…Вечоріло.

— Ну, діти, тепер додому!

VII

— А ось і наша хата!

В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.

— Василю, візьми рядно та розстели під грушею — вечеряти будемо надворі.

Кость схопивсь вперед Василя — і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:

— Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? — тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:

— Ні, я дуже рада. — І далі, подумавши: — Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…

— А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, — не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.

— Як же це? — зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.

— Кость! — гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:

— Хай розкажу після! — Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:

— А потім ти мені приснилася… Далі повернувся:

- Іду! — І вистрибом через колодку.

— Го-го-го!

Замість скатерті — на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.

— Вітя, де ти там? Вечеряти!

Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:

— Що то у вас під хатою?

— Де?

— Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники… Василь зареготав.

— Та то ж наша пасіка!.. То вулики стоять.

…Вечеряють.

…Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх — на все село…

Гості у Бондарихи з Києва.

По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала — «в хаті буде краще», — так ні! в клуню. Кость перед сном:

— Ну, хлопці, завтра ж у поле!

— Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.

— Добре.

Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.

— Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:

— Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.

То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують.

VIII

Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. - сонце ген-ген піднялося. Почав будити:

— Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях — записка. Пише Василь: «Хліб, сало, огірки — в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ — у ступі. Одпочивайте».

— Ну, що ж. Так і буде.

— Ходімо тим часом викупаємось добре.

Пішли до ставка.

Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах — терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи — все дерев'яне, ветхе… Не село — музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.

— Оце так село! Куди воно годиться? — бубонів Вітя. — Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей — замкнуті.

— Ага! Де він казав ключ?

Кость виймає записку, читає: «У ступі».

— А що ж воно за ступа?

— А морока його знає.

- І ти, Валю, не знаєш?

— Ні.

— От так штука! Що ж його робити?

Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно — на защіпці.

— Давайте шибку виймемо, — радив Вітя.

— Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.

Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж…

— Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.

— От так