Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна собі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А треба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної курки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі закинутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться Щезник і буде вірно служити чоловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме.

А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь — то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хутко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, коли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то вогонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пихнув у землю, вогонь згасне - гроші даються забрати.

За знайдені скарби годиться покласти хрест або капличку, то все буде прощено. Такі хрести по горах були всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; нібито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; пару років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рідкісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яного зодчества. Та комусь, видно, заважала.

А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів поховати себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. Поруч.

Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завертала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький — сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося — нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господарями, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лікарями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, — вповідає Мирін, — є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього дивишся. А лиш глипнеш деінде — - щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, засукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;>

У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця — едельвейс. Колись ми з Пушиком Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, мабуть, знайшов-таки — пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора.

У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачили ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожили на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається.

Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвисько йому таке — Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хмари, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому.

Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах видно виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. Подібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути повінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху — мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги полонинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!..

Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори — послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у храмі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити. Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, — ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь).

Душі всіх людей, що стратять себе або кого другого, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є великий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігаються з міхами душі страчених, та й тоті, що других стратили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хмари. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду.

Добре, як є в селі градівник, то