Володимир Нефф - Перстень Борджія, Володимир Нефф

по рукописний, тобто переписаний від руки том спогадів Бенвенуто Челліні, який і раніше читав з користю для себе. І от тепер, знову переживаючи пригоди ювеліра–авантюрис–та, Петр, дійшовши до місця, де Челліні отримав з рук герцога Лессандро чудову рушницю Броккардо, тут згадав те, що давно вже мало прийти йому на думку: ця рушниця, геть знівечена, досі висить прив’язана до його сідла й потребує ремонту, точніше, нового приклада. «Приклад, звичайно, не буде таким рідкісним і вишуканим, як раніше, — думав Петр, ідучи по рушницю до стайні, — не матиме й тієї чарівності, яку вклав у нього мій батько, та однак рушниця ще може добре послужити мені».

І коли за хвилину він розгорнув полотнину, в яку була загорнута його добра знівечена рушниця, то зауважив дивину, якої раніше не помітив: рушниця, як це звичайно трапляється, переламалася в шийці, але зовсім не у най–вужчій і найвразливішій її частині, а трохи нижче, в місці сильнішому й міцнішому, і площина злому не гладка, а ледь подовбана, трішки вибрана грубим втручанням якогось примітивного столярського інструмента, мабуть, долота чи свердлика; чи не значило це, що дивна заглибника виникла ще до того, як приклад зламався і Петр викинув його. Припускати протилежне було б нерозумно; отже, не інакше, як приклад був видовбаний усередині, а порожнина замаскована металевою п’ятою, заглибина ж, яку Петр бачив, була пов’язана з цією порожниною.

За кілька хвилин Петр, дуже блідий, відшукав пана Войті, щоб попрощатися з ним. Пан Войті, який уже давно вважав свого молодого приятеля трохи схибнутим, навіть не здивувався цьому раптовому рішенню.

— Що трапилося? Ти знайшов свій Філософський камінь?

— Ще ні, але вже знаю, куди його сховав мій батько, — відповів Петр. — Ох, пане Войті, є злочини такі страхітливі, що їх не виправдати нічим, навіть тим, що їх винуватці не відали, що чинили. Батько сховав свій Камінь у порожньому прикладі однієї чудової старої рушниці, з якою я полював на кроликів. Я знав, що ця рушниця довго була в батьковій майстерні, але нічого мені не спадало на думку. Коли б я був на місці батька й хотів надійно сховати Філософський камінь, чи не знайшов би я зручнішу схованку, ніж приклад рушниці, яка належала синові? Але сталося так, що спасіння людського роду висіло у мене на плечі, і я знімав його, як знімають шапку чи одяг. Чому не відсохла моя рука, коли я викинув приклад рушниці на дорозі відразу за стінами Страмби? Чому я дізнаюсь, куди батько сховав свій скарб, лише тепер, коли його втратив?

На це пан Войті розсудливо й заспокійливо відповів, що це, очевидно, не що інше, як фантастичний здогад щодо не менш фантастичної речі, але Петр не слухав.

— Але ж чому могло так статися? І чи справді все скінчено? Чи ж не послала мене Bianca matta своєю балаканиною, замість того щоб сказати, де шукати камінь, аж у Српно, аби я довів, що я не з тих, хто відразу здається? Чи ж не дивляться саме зараз на мене всі боги Олімпу й чи не б’ються між собою об заклад: чи зможе Петр в собі знайти достатньо сили, щоб без зволікання вирушити туди, звідки прийшов, і спробувати вберегти те, що ще, можливо, можна вберегти?

І Петр сів на коня й рушив у свою другу подорож на завоювання світу.

Цю другу подорож немає потреби змальовувати так докладно, як ми вже змальовували його першу подорож, точніше кажучи, її взагалі не потрібно змальовувати. Щоб уникнути небезпеки, що його побачать, Петр здійснив другу, італійську, частину мандрівки на цей раз не суходолом, а морем, найнявшись у Венеції, оскільки грошей у нього вже не було, матросом на вантажне судно, що возило у Францію бойові припаси. Перша пристань, у яку мало зайти судно, була далеко, аж у південноіталійському порту Барі, тому Петр чкурнув із судна значно швидше: коли воно наблизилося до Ріміні, скочив у море й, незважаючи на акул, які гасали навколо нього, щасливо доплив — цьому мистецтву він колись давно навчився у водах Влтави у свого незабутнього приятеля Франти, сина шльондри Аж–завтрадодому, — до берега.

З Ріміні вирушив мокрий, закоцюблений, такий страшний з вигляду, що навіть волоцюги сахалися від нього, і невдовзі дійшов до розгалуження двох шляхів, один з яких, як уже згадувалося, веде до Перуджі, а другий звивається на Страмбу. Коли ж після п’яти годин швидкої ходи під гору дістався до цього роздоріжжя, далі до Страмби він пішов уже вельми помалу й обережно.

Він прямував до страмбської брами degli Angeli, через яку щороку двадцять п’ятого листопада до лісової каплички Святої Катерини проходили багатолюдні процесії. Цією дорогою він минулого разу утік зі Страмби, і десь тут це сталося, десь тут, поблизу каплички він викинув зламаний приклад; і справді, зійшовши зі шляху, щоб сховатися від ченця, котрий їхав на ослиці назустріч, Петр побачив його, тобто цей приклад, у руслі пересохлого потоку, під яйцеподібним каменем, заліплений намулом і послідом, розмоклий і потрощений. Але коли він підняв його і надзвичайно обережно обчистив від піску й глини, то в глибині порожнини побачив ще стільки рубіново–червоної речовини з перламутровим полиском, що за неї, якби цю цінність спробувати продати, можна було б купити мир, добробут і щастя для двох–трьох наступних поколінь людського роду, щоб люди звикли до того миру, добробуту і щастя й надалі вже жили так завжди.

Частина перша
ГРАФ ДІ МОНТЕ К’ЯРА
КЛОПОТИ ЮНОГО КАРДИНАЛА

Відомо, що в ті часи, зрештою, так само, як і раніше й пізніше, італійський люд, від природи пустотливий і темпераментний, під час великих подій і політичних переворотів мав звичку грабувати майно достойників; в літописах тих славних десятиліть і століть ми, наприклад, часто можемо прочитати, що кожного разу, як мала відбутися зміна на престолі Петра, інакше кажучи, коли вмирав старий папа, кардинали, які сподівалися, що хтось із них стане його наступником, так звані papabili, швиденько кидалися потай вивозити зі своїх палаців найцінніші речі.

Так само й люд Страмби після смерті принцеси