Єжи Брошкевич - Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич

Голос якось недовірливо кахикнув, а Іка трохи зашарілася, тим більше, що Горошок несхвально глянув Гна неї.

— Вибачайте, Капітане, взагалі нас повідомили раніше, але… але ми мусіли все обміркувати, — сказав він із притиском.

— Ха-ха-ха, — зареготав Капітан, — розумію… Все це було… трохи дивно, га?

— Власне, — сказав Горошок.

— Власне, — прошепотіла Іка.

— Любі мої, — сказав Капітан, — дивуватися будемо потім. А зараз… поїхали! Ану, ану… — раптом його голос став дуже суворий, — тільки, будь ласка, нічого не чіпати. Я вестиму сам. Маєте право водія? Не маєте. Отож!

— Даруйте, — шепнув Горошок, відсмикуючи руки од керма.

— Нема за що, — вже лагідніше відповів Капітан. — Домовились?

— Авжеж.

— Тоді поїхали. На Центральний вокзал, так?

— Так.

І подорож почалася. Мотор зашумів дужче, легко ввімкнулася перша, потім друга передача, і от Капітан разом з Ікою і Горошком, засвітивши фари, виїхав поволі за браму на мокрий вуличний асфальт. Тихо зарипіла щіточка на вітровій шибці, і Капітан, одразу набравши швидкість сорок кілометрів за годину, покотив до Центрального вокзалу.

Машина йшла чудово. Мчала так швидко, як тільки дозволяли правила вуличного руху. Але як розумно, як плавно й — обережно! Розминалася з іншими автомобілями, блимаючи сигнальними вогнями, робила плавні повороти.

— Браво, Капітане! — вигукнула Іка.

Проте Капітан навіть розсердився.

— Даруйте, — од казав він сухо, — але, їдучи містом, я не розмовляю.

— Це мені даруйте, — пробубоніла збита з пантелику Іка.

Ще поворот, хвилинна зупинка перед світлофором на перехресті — і от уже величезні освітлені вікна Центрального вокзалу.

Горошок штурхнув Іку під бік і показав на здорові дзиґарі над входом.

— Поглянь-но, маємо чотири години до повернення батьків.

— Тож не марнуйте час, — втрутився Капітан, гальмуючи проти головного входу. — Я чекатиму тут.

Горошок та Іка мовчки натягнули плащі, вийшли з машини і рушили до почекальні.

Самі знаєте, як то воно на Центральному вокзалі. Там може загубитися не тільки трирічний малюк, там тридцятирічний чоловік може розгубитися. І що тут дивного? Зважте самі: до входу безперервно під’їздять автомобілі, до них підбігають носильники, забираючи валізки у пасажирів; від трамвайних, автобусних і тролейбусних зупинок безперервними потоками рухаються люди з речами; перед касами, кіосками, довідковими бюро, виходами на перон — юрби людей, весь час хтось когось кличе, люди прощаються, зустрічаються, лунає гучномовець:

“Увага! Увага! Швидкий поїзд “Варшава-Прага-Париж” рушає з першої колії першої платформи. Просимо пасажирів зайняти свої місця”.

“Починається посадка на пасажирський поїзд до Вроцлава, друга колія третьої платформи”.

“Черговий Міцяк, зайдіть до начальника вокзалу”. “Швидкий поїзд “Москва-Берлін” прибуває на третю колію п’ятої платформи”…

І от, коли у цю тісноту, гамір і колотнечу потрапили Іка й Горошок, не слід дивуватися, що в першу хвилину вони трохи спантеличилися. Бо ж досі все, власне, робилося наче само по собі, майже без їхньої участі. А що далі?

Горошок подивився на Іку, Іка на Горошка. Вони стояли якраз посеред зали. Довкола плив гомінливий натовп подорожніх. Хтось казав: “Запнися добре шарфом”, хтось обіцяв: “Одразу ж напишу, ще сьогодні напишу”.

— То й що? — поглядом запитала Іка.

— Де його шукати? — відповів так само Горошок.

А вголос обоє разом сказали:

— То що ж робити?

І обоє зраділи, бо це, здається, добра прикмета. Та прикмета прикметою, а як діяти далі — невідомо.

— Тут його немає, — мовив Горошок.

— Авжеж.

— Якби він тут був, дорослі самі б його знайшли.

— Правду кажеш.

— Але, — міркував далі вголос Горошок, — тут могли б залишитись якісь сліди.

— Його хтось міг побачити, — підхопила Іка.

— І запам’ятати, що з ним сталося.

Але цього речення Іка вже не чула, бо саме на них налетів якийсь запізнілий пасажир з двома великими валізами. Відіпхнув Іку в один бік, Горошка в другий — і кинувся знову в людський натовп.

— Гей, чоловіче, — гукнув розлючений Горошок, — Вісла горить, чи що?

Він хотів повторити Іці свій дотеп, як раптом помітив, що її поряд немає.

Довкола вирувала юрба чужих дорослих людей, заклопотаних своїми справами. Але Іки не було.

— Іко! — гукнув Горошок, кинувшись у юрбу.

Він ударив когось ліктем у ногу, когось головою в живіт, заплутався у чиємусь плащі. Хтось зойкнув, хтось вилаявся. Горошок повторив кілька “даруйте” і все даремно. Іка загубилася. Нарешті, Горошок зупинився, глибоко зітхнув і став лічити спершу від одного до десяти, а потім навпаки, тобто від десяти до одного: десять, дев’ять, вісім, сім і так далі. Так навчав його батько збиратися з думками.

І справді, він зібрався з думками. Що й говорити, добре почали вони пошуки — самі погубилися.

— Гаразд, — мовив собі Горошок, — головне — спокій. Тільки витримка може нас урятувати. Треба обміркувати, як її тепер знайти? По-перше, можна піти до чергового по вокзалу і попрохати, щоб Іку викликали по радіо. Але сором туди йти та й шкода часу. А по-друге? Що ж по-друге? Ага, вже знаю!

І от у натовпі подорожніх, посеред зали Варшавського Центрального вокзалу розітнулося голосне, аж виляски пішли, “кукуріку”. Проте це не був півень.

Кукурікав Горошок, примруживши очі і ставши навшпиньки.

Одразу ж навколо з’юрмилось чимало людей.

— Що йому?

— Бідолашна дитина.

— Хуліганство, от що! Яка там “бідолашна дитина”!

— А може, він хворий? — говорили люди навколо.

Горошок почервонів, але знову закричав: “кукуріку!”

— Лікаря! — покликав хтось.

— Міліція!

Тут