Леонід Михайлович Тендюк - Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк

— п'янкий, непрозірний морок. Десь у темряві глухих лісових нетрів скрикнув птах. Заголосив, заплакав. І раптом над головою хтось розпачливо й зле засміявся.

— Васю, ти спиш? — намацавши в пітьмі мою руку, пошепки запитав Заєць.

— Сплю, — відказав я. — І сняться мені приготовлені нашим судновим кухарем антрекоти.

— А мені не до антрекотів… — ще тихше мовив Альфред. — У лісі ніби хтось ходить. Прислухайся лишень!

Я напружив слух, ще пильніше вдивляючись у пітьму.

Місяць, справді жовта квітка, як сказала про нього Лота, виткнувся з-понад зубчатого частоколу дерев Морок розсіявся, й галява потонула в шафранній повені сяйва. Вона дедалі ширшала, а її налитий густою пітьмою тіньовий бік танув і танув, аж поки й зовсім звузився — темний окраєць ночі, притиснутий місячним світлом до високого узлісся.

Чи то нерви мої були напружені до краю — загострене й страхом підсилене світовідчуття, чи, може, справді з'явилися привиди — душі померлих тубільців? Я побачив, як на галяві метнулися, пустившись навтіки, цибаті тіні.

І враз на думку спали — як те буває, коли віч-на-віч опиняєшся з небезпекою, — схожі на цей випадок аналогічні приклади. Я згадав усе, що чув у дитинстві про відьом і перелесників… У нашому селі, розповідали старожили, давно колись утопилася дівчина-наречена. Звідтоді коло гатки, там, де весняні талі води вирили чорторий, опівночі ніби щось з'являється в білому. Дехто навіть бачив те видиво, зустрічався з ним, а тому запевняв, що то — сповита фатою утоплениця.

Я й сам із Сергійком Явченком одного разу ходив туди. Засідку зробили. Але… до півночі не добули. Шелеснуло вербове віття — і ми прожогом кинулися від греблі.

А ще мені пам'ять підсунула згадку про «тезку» — мореплавця Васко да Гаму, якого оспівав Камоенс…[5] Із ста п'ятдесяти учасників експедиції на батьківщину вернулася лише третина.

Чи немає між усім цим — смертю більшості супутників Васко да Гами й нашою трагічною експедицією «Гондвана» — якогось фатального зв'язку?

«Чортівня!» — сам себе вилаяв я. Бо таки справді безглуздя проводити історичні паралелі.

Зараз я порівняв себе із великим мореплавцем, а потім, дивись, забажаю, щоб якийсь віршомаз написав поему.

— Тьху, нечиста сила! — вголос буркнув.

— Ти що, й досі не спиш, да Гама? — спросоння запитав Кім Михайлович.

— Ні…

І видиво враз зникло, а галява зовсім потонула в місячнім сяйві.

Примарно здіймалися над нею прив'язані до стовбурів мумії.

ЛАКАНА

Дощі почалися несподівано і лили більше тижня. Потім так само раптово припинилися.

Вода в затоці відстоялась, стала прозорою й чистою: можна було пірнати, дістаючи жаданий човен.

Ми спустилися від хижки вниз.

Із пагорба дно проглядалося наскрізь. Схожі на непорушні рибини човни лежали на кількаметровій глибині серед зубчатих підводних скель.

Якби не ця смарагдова товща над ними, можна б було подумати, що вони стоять на приколі в бухті. Та це й була бухта, а тільки підводна.

Першим пірнув Кім Михайлович. Ми бачили, як він поринає глибше й глибше.

Ось він простяг руку, намагаючись зрушити з місця крайній човен: засмоктаний мулом, він не піддавався. Коли Кім Михайлович став на грунт, пробуючи підважити його знизу, — ніби курява над степовою дорогою, заклубочилася волохата каламуть. Перед нами вона заступила «обрій». Хоч як старалися роздивитись, що ж діється на дні, ніяк не могли.

Спливала секунда за секундою, а Кіма Михайловича все не було.

— Хоч би не скоїлося чого, — забідкався Альфред.

— Не бійся — він досвідчений підводник.

Не встиг я цього сказати, як над каламуттю майнула тінь, і голова нирця виткнулася з води.

— Х-у-ух! — одним ривком видихнув він повітря.

— Ви нас налякали, — подаючи командирові руку, мовив Заєць.

— Я, чесно кажучи, розгубився, — винувато посміхнувся Кім Михайлович. — От вам і жертовні човни! — вилазячи по ковзких брилах, сказав він. — Там справжня пастка. Човни зв'язані між собою химерним мотуззям — з петлями по всій довжині. В одній із них я й заплутався, вгрузнувши в мул. Добре, що вчасно видряпався, інакше б — каюк!

Усе це так загадково і, по-моєму, схоже на пошуки таємничих підводних схованок із піратськими скарбами. А кладовища затонулих кораблів, як відомо, у свої володіння нікого не пускають.

— Може, нам треба прошептати якесь заклинання, щоб віднадити злих духів?

— Таке скажеш! — на ті Альфредові слова заперечив я.

— А що — хіба ти, да Гама, не віриш у чорну магію?

— Аніскілечки. Навіть у білу!

— І даремно, — пожалкував Заєць. — Вона іноді допомагає.

— Чого ж та магія не допомогла тобі, коли ти серед ночі тремтів, як осиковий лист?

— То серед ночі, а це вдень — дві великі різниці, як любить говорити в таких випадках твій тезко, матрос першого класу Окань, — жартом відбувся вчений-марновір.

— Облиште сварку! — прикрикнув на нас Кім Михайлович. — Ми щось придумаємо, аби вдруге не потрапити в підводні тенета.

Барарата й Лота, зрозумівши, що човен просто не підняти, запропонували виготовити з ліан линву.

— Хосіна хосі[6] потягне лакану з дна, — заявила тубілка. — Барарата вміє…

— Він-то вміє, але ж у нього ще болить нога, — відповів я. — А потім… він не хотів, щоб ми втручалися в цей священний для остров'ян куточок.

— Ти, Васка-Кваска, бачив — я його переконала, — зізналась дівчина. — Він згоден.

Піднімати малі човни, мабуть, так само важко, як і великі,— глибина,