Володимир Аполлінарійович Заєць - Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць

триногому стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі його прокльовувалось щось давно забуте — ніжне, як пролісок, тендітне, як сніжинка.

І він зрозумів, що то — щастя.

До дійсності його повернув яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня в просторих золотавих шатах. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж збагнув, що це йде від перевтоми, і знову заплющив очі. Проте світло, що невідь-як з’явилося в кімнаті, било просто в обличчя, й перед очима плавала червона мла. Максим розплющив очі. Видиво не зникало. Воно всміхалося зичливо й співчутливо, Максим зауважив це співчуття і відразу ж, повіривши в реальність незнайомця, спалахнув:

— Що вам треба і як ви тут опинилися?!

Та перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він з усміхом вислухав, як незнайомець буденним тоном відказав:

— Двадцять друге століття. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.

— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.

— Я хотів би впевнитися, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіо-інженер за освітою?

Максим мовчки кивав, а той провадив далі:

— У нас, в істориків темпорології, виникли незгоди. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше можливість переміщатися у просторі обгрунтував Максим Іванович Корнеєв. Тобто — ви. Інші відносять винайдення машини часу до середини двадцять першого століття.

У Корнєсва неприємно засмоктало під грудьми.

— …І вони гадають, що принцип переміщення просторо-часовим континуумом відкрила Флоринда Браун.

— Яка Браун!? — прикро вразився Корнєєв. — Я той принцип відкрив! Я і машину побудував. Ось вона.

Він мовив це й сам здивувався своїй гарячковості й цьому нескромному інстинктові, що не знати звідки взявся.

Прибулець підійшов до апарата й ніжно провів по ньому рукою.

— Ось він, найперший, — сказав він із солодким тремтінням у голосі.

— Власне, а навіщо вам було прилітати сюди — аби переконатися у моєму пріоритеті? — запитав Максим. — Вам простіше було б покопатися у відповідній літературі.

Гість здивовано звів брови.

— Простіше? Чи ви знаєте, що це таке? А-а-а! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починається. Та ви, певне, вже помітили, що кількість інформації зростає, як снігова лавина. У нас зараз із цим труднощі неймовірні. Впоратися з потоком інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління.

— Невже нема ради?

— Шукаємо, — спохмурнів гість. — Ми неспроможні зорієнтуватися в потоках інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження — річ немислима. Адже в пізнанні — сенс існування людства.

— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зітхнувши, зіронізував Максим.

— Що? — не зрозумів прибулець.

— Це з царини міфології.

— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Проте нам час прощатися. Енергія в накопичувачах вичерпується…

Почулося сухе клацання, і “видиво” щезло. Максима знову огорнула сутінь.

Не збігло й кількох секунд, як народився дивовижний звук, цього разу схожий на гудіння басової струни, й перед Максимом виріс другий темпонавт, ще вищий за попереднього, у вузькому одязі, що вигравав сріблом. Цей прибулець був діловитіший. Він заговорив без довгих передмов — енергійно й різко:

— Вітаю! Ви — Максим Іванович Корнєєв? Добре! Ви створили машину часу? Чудово! Я це й доводив отим, — він тицьнув пальцем кудись собі за спину. — Де ж вона?

Максим стомлено звівся й підійшов до машини.

— Просто, але досить надійно, — констатував прибулець.

Деякі слова йому важко було вимовляти, і тоді він шепотів у чорну коробочку.

— Це що? — зацікавився Максим.

— Універсальний перекладач. Зручна річ! Дарую вам. Знадобиться у мандрах…

— З якого ви століття? — запитав Корнєєв, тримаючи невагому коробочку.

— Кінець двадцять третього! Вік швидкостей, біороботехніки, квазізоряної інженерії!

— Невже у вас ніде не зазначено, що машину часу винайшов я? — сумовито поцікавився Максим. — У мене вже був один з двадцять другого століття.

— Вони — самі собою, ми — самі собою. Звідки нам було знати, що у вас побувала експедиція? Спробуй відкопати ці відомості у гігантському потоці інформації. Вона затоплює нас. Це жахливо!.. Ну, до побачення — кваплюся. Ніколи!

Знову забриніла басова струна, і прибулець зник.

Виявилося, що цей візит був не останній. Гості прибували, мов за розкладом, з інтервалом 2–3 хвилини. Третій… Четвертий… П’ятий… Восьмим був прибулець з XXV століття. Його одяг сяяв різнобарвними вогнями, великі очі дивилися лагідно й уважно, голову охоплював широкий золотавий обруч. Здавалося, думки незнайомця ллються прямо з нього. Корнєєв відчував, що в його мозку самі собою народжуються слова та образи.

— Я прибув до вас із двадцять п’ятого століття…

— Ага! — швидко сказав роздратований Максим. — У вас інформаційні клопоти. Вам вкрай важливо з’ясувати, хто ж винайшов машину часу! Цікава ситуація складається, хай йому грець!..

З обруча вихопився імпульс подиву.

— Я винайшов. Але пробачте, я дуже втомився від усіх цих безглуздих візитів непроханих гостей. Прощавайте!

Восьмий прибулець повільно розчинився у повітрі, не перестаючи випромінювати хвилі подиву…

Ніна з сином повернулася близько одинадцятої, її увагу відразу привернув шум у чоловіковій кімнаті. Вона прислухалась і вирішила, що Максим розмовляє сам із собою. “Цього давно слід було чекати”,— подумала вона.

Всю ніч з кімнати Максима Івановича долинали гучні голоси.

На ранок він був украй знеможений. Коли в кімнаті в ілюмінаційному блискові постав двадцять другий відвідувач, Максим невиразно скрикнув і пожбурив у нього шматок каніфолі, що випадково потрапив