Панас Мирний - Голодна воля, Панас Мирний

Всі ждали слова; узять його! Василь стояв - на все рішучий.

- Так йому і треба! - відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові - і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!- шушукались дворові і ждали на завтра розправи.

Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали - пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій - не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. "Значить, усім буде, усім достанеться", - думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п'є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.

Одного дня Василь вів коней повз сад до водопою. На окопі стояла Мотря і махнула на його рукою.

- Приходь сьогодні сюди уночі, - сказала вона, коли він наближався, і скрилась зразу у вишнику.

Ніч була тиха та ясна. На темносиньому небі плаває ясний місяць, наче хазяїн обдивляється своє добро: заглядає в глухі кущі, під великим деревом розкидає, мов з павутини виткану, узорчату сітку, на Пслі плететься з легенькими хвилями, хитається на їх, мов мала дитина на дощечці, а на полях, по долині, наче сніг, розсипає свій промінь білий. Хороша у таку ніч Зелена горка: наче зачарована, спочиває вона серед того білого світу, серед срібного сяйва; нічна роса розправляє зів'яле денною спекою листя її пишної рослини і якимсь тихим шелестом сповняє спокійне повітря. А там знизу, з лук Пслових, білим курищем здіймається туман, піднімається вгору, чіпляючись за дерева, за траву і, наче білим пологом, прикриває її ноги.

Василь, знаючи, що та дорога, котрою він водив коней до водопою, не завжди безпечна, то часом хто з поля або на поле проїде, то дівчата побіжать викупатись, не йшов зарані, хоч його, мов за поли, тягло туди. Там, певне, вже Мотря дожидає його. Хай дожидає. Краще коли ніхто не побаче, ніж розплещуть… І він, посмоктуючи люльку, снує у конюшні коло коней і за-жида, коли потушаться всюди огні. А як на те - у прикажчика маячить він з вікна. Аж ось і там потухло. Тихо-тихо стало серед двору, наче серед цвинтаря, на кладовищі. Він мерщій, накинувши клямку на залізний прибой, вийшов з двору і похилив з гори до річки. Він йшов тихо, додивляючись до кожного куща, чи не хитається він, чи не видно з-за його любої йому постаті.

Ось пройшов уже і те місце, з якого вона гукала удень на його - немає, не видно. Він пішов до річки. Тихо Коте у крутих берегах Псло свої легенькі хвилі, золотом відбивають вони в місячному світі. Він став, задивився, загадався. Пройшле життя його стало перед ним, мов на долоні, та таке гірке, таке непривіітне. Ні батька, ні матері він не знає. Виростав у птичниці Хіврі, годуючись птичою долею. Та Хівря була, кажуть, близька товаришка його матері. Як Хівря умерла, нікого близького у його не зосталось, його взято до прикажчика, у послугу. Пан наглядів, узяв до себе в козачки. Всі любувалися його пишним убором. Він і сам любувався ним, коли б не така гірка доля: сиди, Поки пан сидить, набивай, подавай йому люльку за люлькою. Каторжне життя! Скілько раз чубук ходив по його спині, скілько раз кучерявий його чуб зоставався у руках панових. Того ніхто не бачив. А Василь не мав нікого, кому б повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим - аби пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався - били. А то і так - кулачки заведуть, граючись, і насадять боки Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з помки. Там, на степу, тілько й право- право дужого. А Василь, як найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те, зовсім навиворіт, йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик - слово його закон. З першого разу не злюбив Василь йосипенка, сміявся, глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.

- Ох, хлопче, - предостерігалн його учені дворо. Ти говори, та не договорися.

- Щоб я, щоб я?-гукав, розпалившись, Василь.- Я серед його товстої пики вчеплюсь!

Звісно, все те зараз ходило до йосипенка. І між прикажчиком і новим кучером почалися сварки, зачіпання. Почалося спершу з вівса, сіна.

- Щось у нас багато вівса сходе, - каже Йосипенко.

- Я поїв, - одказує прикро Василь.

- Та ти мені цього не толкуй! - лютує йосипенко.- Знаю я вашого брата. Набере мірку та й понесе у шинок., - Я ж, я і ношу, - спокійно одказує Василь.

Йосипенко, затаївши на душі образу, одійде. Він би, може, що і сказав, та пан раз похвалив Василя:- отже як став цей молодий кучер, - сказав він йосипен-кові, - то й коні стали кращі. Що значить догляд!

- Та воно, барин, догляд-догляд, та сіна та вівса не знать скілько зводиться.

- На те й сіно та овес, щоб коні їли, - одказав пан. йосипенкові далі нічого було казати, нічого й до Василя чіплятись. Тим тяжче йосипенкові. Старий не забуває своєї образи і - який невеличкий случай - зараз до Василя чіпляється.

Василь нашустриться. Ріже прямо у вічі Йосипенкові правду, перед людьми страмить. Дума, люди за його оступляться. Та не так дворові звикли. Сам на сам вони Василя вихваляють, а прийдеться до чого