С. Леп'явко - Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

були основні володіння українських магнатів. Осторозьким і Вишневецьким, які обіймали адміністративні посади на Київщині, довелося звідти відступити, однак князі зберігали недоторканими свої найбільші маєтки. Тому, коли козаки намагалися пробратись на Волинь, на них чекав збройний опір.

У діях козацтва на Київщині можна простежити бажання взяти за живе насамперед князів Острозьких. Міста й маєтки, які захоплювали козаки, у більшості випадків належали переважно Острозьким. Проте князі мали так багато володінь, що їх просто було неможливо обійти. Тому визначити, наскільки дії козацтва можна вважати навмисними щодо Острозьких, неможливо.

Ще більше, ніж Острозькими, козаки цікавилися місцевими урядовцями. Козаки постійно мали справу з місцевою владою, страждали від її поборів і утисків. На місцевих урядників лягало й виконання всіх нездійснених постанов уряду про приборкання козаків. Кампанії зі знищення козацтва через слабкість польської держави ніяких результатів не давали, а незадоволення козаків такими діями знову-таки спрямовувалося проти місцевих урядників. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації, як могли, переважно ігноруючи вказівки Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття низівців і місцевої влади все більше поступалося місцем конфронтації між ними. Це яскраво виявилося, зокрема, у стосунках запорожців із черкаським і канівським старостою Олександром Вишневецьким.

Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка Костянтина Острозького. Він скаржився на козаків, але не поривався до боротьби, хоча міг особисто виставити кілька тисяч слуг і залежної шляхти. Однак насправді матеріальні втрати Острозького від козаків на Київщині були незначними, оскільки нові маєтки ще не давали прибутків. Крім того, старий князь здавна підтримував дружні стосунки з козаками, особливо в справі оборони від татар, і не був готовий до військової конфронтації. Він також не хотів розправлятись з козацтвом своїми руками і просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному його владі воєводстві.

Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза межі України – на спустошення московських кордонів або походи на татар. Козаки дійсно кілька разів нападали на татарські улуси й навіть нібито ходили в морський похід до Туреччини, де спалили місто Бабу (?) та три інших міста і навіть дійшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це відповідають дійсності, то вони є першими про морські походи козаків безпосередньо до Туреччини. Однак ці походи були нечисленними й не викликали міжнародного резонансу.

Відносний зовнішній спокій в українських воєводствах присипляв пильність центральної польської влади, яка була щодо козацтва стороннім спостерігачем. У Варшаві добре розуміли необхідність перебування козацтва на південному кордоні, особливо доки не змінилася напруга у відносинах із турками. Можливо також, польська влада сприймала козацькі заворушення у волості як вимушену плату за те, що козацтво не йшло в нові походи за кордон і не створювало цим нових загроз Речі Посполитій. Тобто державній владі було нелегко побачити в козацтві серйозного внутрішнього ворога. Крім того, поширені в країні сутички шляхти з жовнірами притлумляли сприйняття виступу козацтва як явища незвичайного. Представники влади знали, що не заплатили козакам за службу, тобто не виконали своїх зобов'язань перед ними. Восени 1591 року була виплачена лише частина обіцяної суми (шістнадцять тисяч злотих). Ще однією причиною стриманого ставлення центральної влади до козацьких заворушень були прохолодні стосунки між панівними польськими родами та князями Острозькими. Острозькі були наймогутнішими магнатами країни, а це викликало заздрість і небажання їм допомагати. Тому в козацьких діях 1591–1592 років вищу державну владу по-справжньому непокоїв лише один принципово важливий момент. На підконтрольних територіях козаки намагалися запровадити власний «присуд» (свій суд) і встановлювати свою владу. Уперше на це звернув увагу Костянтин Острозький. Волинська шляхта теж із тривогою наголошувала, що «козаки до присяги на послушенство собі примушують, підбиваючи… на послушенство своє». Про це добре знали у Варшаві.

В універсалі до української шляхти король перераховував провини козацтва в такому порядку: «Так далеко розбіглася сваволя низових козаків, що наші, панів сенаторів і шляхетських людей міста, міцно і способом неприятельським добувають, плюндрують, підданих мордують, здобутки і речі домові забирають, а що більше, так те, що шляхетського, як і міського стану людей, до віддавання собі присяги і послушенства примушують, що є противно достоїнству нашому і покоєві посполитому». Обурення короля зрозуміле, адже, згідно з законами й традицією, населення складало присягу лише йому, а в приватних володіннях – ще і їхнім власникам, магнатам, що символізувало зверхність сюзерена щодо підданих.

Як бачимо, уряд і шляхта чітко усвідомлювали, у чому полягає найбільша загроза наявному ладові, – у створенні козацтвом альтернативних владних структур. Не відомо, усвідомлював значення своєї діяльності Косинський чи ні, але його робота в цьому напрямі очевидна. Така оцінка королем козацького руху свідчить також про те, що останній мав соціально-політичний, а не кримінальний характер, у чому завжди звинувачували козацтво численні недоброзичливці. Цим же діяльність козацтва відрізнялася й від інших зовні схожих дій – бунтів жовнірів, численних «рокошів» (повстань) польської шляхти, заворушень селян і міщан, які, хоч і завдавали «клопотів» владі, однак зовсім не зачіпали наявної системи суспільного устрою.

У запровадженні козацького присуду можна вбачати прояв політичних амбіцій козацтва, пов'язаних з його претензіями на рівноправність з «народом шляхетським». В українському прикордонні, у тому числі на Запорожжі, козаки давали собі раду самі, мали не лише власне командування, але й власне управління та судочинство. Тому самоврядування було звичним способом буття козацьких громад. Тепер же козацтво – уперше в історії – почало поширювати свої структури на території, які перебували під державним управлінням.

До певної міри це було на противагу державній владі, що не визнавала за козацтвом його привілеїв і прав. У будь-якому разі встановлення козацької юрисдикції на волості означало появу перших паростків нової козацької влади, яка з часом перетворила Україну на козацьку державу.

Однак ситуація невизначеності не могла тривати безкінечно. Козаки стояли на кордонах Волині, і волинська шляхта разом із Острозькими та іншими магнатами була вкрай занепокоєна козацьким пануванням на Київщині. Численні скарги на козаків нарешті почули у Варшаві. Осінній сейм розглянув козацьке питання й запропонував королю розправитися з бунтівниками. У січні 1593 року король видав універсал про «посполите рушення» шляхти Київського, Волинського та Брацлавського воєводств проти козаків. Загальну військову мобілізацію шляхти країни або певного регіону оголошували в Польщі лише в разі особливої небезпеки. Рішення