Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

– Кажи, Любистку.

– Дракон заліз в ущелини у Пустульських горах, поблизу від витоків Браа, й сховався у тих печерах.

– Тепер усе ясно, – сказав Ґеральт. – Дракон, скоріше за все, у тих печерах століття перебував у летаргії. Я чув про такі випадки. І там також має бути його скарбниця. Тепер я знаю, чому блокують міст. Хтось хоче накласти на ту скарбницю лапу. І той хтось – Нєдамір із Кайнгорна.

– Саме так, – сказав трубадур. – Усе Холопілля аж кипить з цього приводу, бо вважають там, що дракон і скарбниця належать їм. Але вагаються повстати проти Нєдаміра. Нєдамір – щеня, він ще й голитися не почав, але вже встиг довести, що проти нього повставати небезпечно. А той дракон йому потрібен диявольськи, тому він так швидко відреагував.

– Потрібна йому та скарбниця, хотів ти сказати.

– У тому й річ, що дракон – навіть більше, ніж скарбниця. Бо, бачте, Нєдамір гострить зуби на сусіднє королівство, Маллеору. Там після раптової і дивної смерті князя залишилася княжна у віці, так би мовити, покладин[1]. Вельможі з Маллеори від Нєдаміра й інших конкурентів не в захваті, бо знають, що новий володар натягне їм вузду, не те що княжна-шмаркачка. Тож вони вигребли десь старе й запилене пророцтво, що твердить: митра й рука дівчини належать тому, хто переможе дракона. Оскільки ж драконів тут не бачили століттями, то думали, що тепер настав для них спокій. Нєдамір, звісно, з легенди насмівся, узяв би Маллеору збройною рукою та й по всьому, але коли розійшлася звістка про холопільського дракона, зорієнтувався, що може побити маллеорську шляхту її ж власною зброєю. Якби він з’явився там, несучи драконову голову, народ привітав би його як монарха, посланого богами, а вельможі не посміли б навіть писнути. То ви дивуєтеся, що він погнав за драконом, наче кіт за риб’ячим міхурем? Особливо за таким драконом, який ледь ноги волочить? Це ж для нього щасливий випадок, посмішка долі, най його холера.

– А дороги загородив від конкурентів.

– Певно. І від холопілянців. До того ж по всіх околицях він розіслав кінних із ґлейтами. Для тих, які мають того дракона вбити, бо Нєдамір не дуже прагне особисто входити до печери з мечем. Миттю залучили найславетніших драконоборців. Більшість із них ти, Ґеральте, певно, знаєш.

– Можливо. Хто приїхав?

– Ейк з Денесле, це по-перше.

– Хай йому… – Відьмак тихенько присвиснув. – Богобоязний та цнотливий Ейк, лицар без страху й докору, власною особою.

– Ти його знаєш, Ґеральте? – запитав Борх. – Він і справді такий вовкодав для драконів?

– Не тільки для драконів. Ейк упорається з будь-якою потворою. Забиває навіть мантикор і грифонів. Кількох драконів також прикінчив, я про це чув. Він вправний у цьому. Але псує мені інтереси, босяцюра, бо не бере грошей. Хто ще, Любистку?

– Рубайли з Крінфріду.

– Ну, вважайте – немає вже дракона. Навіть якщо він зцілиться. Та трійця – зіграна банда, б’ються не дуже чисто, але дієво. Вибили усіх ослизгів і вилохвостів у Реданії, а при нагоді прикінчили й трьох червоних драконів і одного чорного, і це вже щось. Це всі?

– Ні. Приєдналася до них іще шістка ґномів під командою Ярпена Зігріна.

– Не знаю його.

– Але про дракона Оквіста з Кварцової гори ти чув?

– Чув. І бачив каміння з його скарбниці. Були там сапфіри небувалих кольорів і діаманти величезні, наче черешні.

– Ну так знай, що саме Ярпен Зігрін і його ґноми прикінчили Оквіста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя. Якщо ти не чув – нічого не втратив.

– Це всі?

– Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуєш, що не чув про дракона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаєш. І що?

– І нічого. Мене той дракон не цікавить.

– Ха! Хитро, Ґеральте. Бо ти й так не маєш ґлейту.

– Повторюю, мене той дракон не цікавить. А що з тобою, Любистку? Що тебе так тягне у той бік?

– Усе просто. – Трубадур стенув плечима. – Треба бути близько від пригод і подій. Щодо битви з тим драконом – буде розголос. Авжеж, я міг би скласти баладу й на підставі розповіді, але вона звучатиме інакше, співана кимось, хто бачив бій на власні очі.

– Бій? – засміявся Три Галки. – Хіба щось на кшталт різанини свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Сміятися хочеться і ригати.

– Ти помиляєшся, – сказав Ґеральт. – Якщо дракон не помер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її переборов і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вб’ють, але без бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.

– Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?

– Ясно ж.

– Аякже, – відізвався стражник-митець, який досі мовчав. – Драконище – то потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.

– Хто? – Ґеральт схилив набік голову.

– Чарівниця, – повторив стражник. – Я ж кажу.

– Ім’я назвала?

– Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.

– Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?

– Ні, – скривився бард. – Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять п’ять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, пам’ятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори? А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.

– Не руда була? – запитав відьмак.

– Ні, пане, – відказав десятник. – Чорненька.

– А кінь якої масті? Каштановий із білою зіркою?

– Ні. Чорний, як і вона. Та оце ж, панове, кажу вам, вона дракона вб’є. Дракон – це робота для чародія. Людська сила з ним не впорається.

– Цікаво, що б на це сказав швець Козоїд, – засміявся Любисток. – Якби він мав під рукою щось міцніше, аніж чемерник та беладона, драконова шкіра вже сушилась би на холопільському частоколі, балада була б готова, а я б не плавився тут на сонці…

– А як трапилося, що Нєдамір не взяв тебе із собою? – поцікавився Ґеральт, скоса дивлячись на поета. – Адже ти був у Холопіллі, коли він вирушав. Чи король не любить людей мистецтва? З