Микола Миколайович Панов - В океані

— Ранувато ще, — пробурмотів Агєєв. — Настане час, візьмусь і за риболовлю.

— І не одружилися ще, товаришу мічман, сім'єю не обзавелися?

— Поки що не обзавівся. Знаєш прислів'я: «Жінка не черевик — з ноги не скинеш»? Не така проста справа, — додав уривчасто Агєєв.

— А інше прислів'я знаєте? — сміявся Фролов — «Довго вибирати — одруженим не бувати». Я ось, щоб не помилитися, в кожному порту по жінці завести хочу.

— Ну, це ти облиш, — насупився боцман. — Моряк не зозуля, повинен міцно гніздо звити.

— То що ж, подавайте приклад, Сергію Микитовичу.

І раптом Фролов став серйозним.

— А я, правду кажучи, ніяк не думав вас у морській формі побачити. Завжди здавалося — зовсім інше у вас попереду.

Він задерикувато глянув на Агєєва, але той ніби не чув. Його коса широкоплеча тінь розмірено змахувала руками, ковзаючи по кам'яних плитах тротуару.

— Дивно влаштоване життя, — промовив Фролов, помовчавши. — Скажи я хлопцям на Півночі, що Сергій Микитович знову по боцманській лінії пішов — нізащо б не повірили.

Він глянув на крокуючого поряд Агєєва. Той промовчав, неквапливо карбуючи крок…

— Усі ми думали — ви по іншій лінії підете.

— По якій лінії? — швидко підвів очі Агєєв.

— Та по розвідці, — трохи притишив голос Фролов. — Дуже здорово це у вас, Сергію Микитовичу, виходило. Бувало згадаю фронт — так і бачу, як пробираєтесь ви де-небудь по скелях у плащ-палатці з гранатою за поясом і автоматом на шиї.

На круглому обличчі Агєєва ледь проступила замислена, трохи сумна посмішка.

— Так, довелося побродити з автоматом на шиї. Тільки, друже, щодо майбутності моєї ти помилився. Не під тим кутом її пеленгував. Бачив ти мене на сухопутті, в скелях, під цією самою плащ-палаткою, ну й вирішив, що я заядлий розвідник. А я, брат, від природи людина дуже мирна, рибалка, син помора, і діти мої поморами будуть. Вітер у зуби, хвилі навколо та палуба під ногами — ось, дорогий товаришу, мій дім.

— Але ж дуже добре у вас з розвідкою виходило.

— Справа була воєнна, — відрізав боцман. — На війні кожна руська людина воїном була, в мирний час кожен мир будує. Ти краще розкажи — старший лейтенант Медведєв живий-здоровий?

— Та він тепер не старший лейтенант. Капітан другого рангу. На Далекому Сході командує…

Агєєв застережливо підняв руку.

— Крапка. Значить, живий-здоровий капітан другого рангу. А чим він командує — будемо держати про себе.

— А я… — почав Фролов і осікся. Хотів було розповісти про нову свою роботу, але нехай боцман поцікавиться сам. «Усе такий Сергій Микитович, — думав Фролов, не ображаючись, — і в мирний час, як і у воєнний, любить осадити людину. Так і відрізав. Гаразд, сердитись на нього не можу. Але нехай сам поцікавиться, де і що я тепер».

Проте боцман не цікавився, мовчки йшов поруч.

— А ви ж самі де тепер, Сергію Микитовичу?

— Так, на одному об'єкті… Військова частина п'ять тисяч двісті чотири… Взагалі бачитимемось часто. — Він з легкою усмішкою глянув на Фролова. — Ти в матроському парку ще не бував? Побувай неодмінно. Солов'їв там — сила. Заслухаєшся, як співають. Думка виникає: не без того, що з курських країв їх сюди перевезли — балтійцям у подарунок.

Фролов мовчав, збитий з пантелику раптовою зміною розмови. Мічман усміхнувся по-старому — тільки очима.

— На криголамі служиш давно?

— Як демобілізувався… Року ще немає, — почав Фролов і замовк здивований. — А ви звідки знаєте про криголам? Нічого я вам не казав.

— Догадка тут невелика, — здивовано усміхнувся Агєєв. — Он він, «Прончищев», димить біля стінки, недавно ошвартувався. А ти весь — хоч і в цивільному, а свіжої морської просолки. Від тебе ще хвилею відкритого моря пахне. І потім… — він делікатно замовк.

— Та вже кажіть, Сергію Микитовичу, кажіть!

— Костюмчик на тобі, пробач, на вигляд вищий сорт, а насправді — погань у целофані. Такі костюми тільки за кордоном морякам далекого плавання вміють збувати. Ясно?

— Ясно бачу! — сказав захоплено Фролов. Ні, він не міг ображатися на Агєєва! — Все, як по нотах, прочитали. Костюмчик, справді, не наше «метро», його мені у Фінляндії висватали, коли ми там на ремонті стояли… Ну, товаришу мічман, жаль, часу більше немає, хочу по місту подрейфувати. Значить, кажете, зустрічатимемось?

— Зустрічатимемось, — потиснув його руку Агєєв. — Ідіть, розважайтеся.

Фролов хотів сказати ще щось, але боцман уже прямував до порту.

— Сергію Микитовичу! — окликнув Фролов.

Агєєв обернувся. Сонце, що ховалося за будинками, світило йому в спину, чіткими лініями обрисовувало його високий, твердий силует.

— А ви кажете — не треба було вам по тій лінії йти… Ну гаразд, гаразд, не хмуртеся… Вас і капітана Людова весь флот природженими розвідниками вважав. З капітаном не зустрічаєтесь більше?

— Після Дня Перемоги не зустрічався, — замислено промовив Агєєв. — Думаю, мабуть, демобілізувався капітан. Часто вій говорив нам: я, мовляв, науковий працівник, тільки-но закінчиться війна — засяду знову в своєму інституті. Книжку він з філософії писав, війна йому перешкодила. І зовнішність, пам'ятаєш, у нього не дуже бойова — щуплий, в окулярах, — з ніжністю усміхнувся мічман.

— Щуплий, щуплий, — теж засміявся Фролов, — а, пам'ятаю, розповідали ви, як він з розвідниками в тил до фашистів ходив, не раз і не два. Своїми руками висадив у повітря завод біля Чайчиного Дзьобу.

— Я тобі говорив — на війні кожна руська людина воїном була! А капітан Людов, старий партієць, нам приклад подавав. Був комісаром розвідників, а як загинув командир під час операції біля Західної Ліци, довелося йому командування загоном прийняти. Так до кінця війни нашим командиром капітан Людов і залишився… Ну, добре, про минуле згадувати — до ночі простояти можна!

Він рішуче простяг руку Фролову. Той знову дружньо потис її.