Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

трохи від води, до невеликого гайка, Дороті натрапила на рівну латку білого піску, на якій видніли дивні знаки, неначе хтось писав по піску палицею.

— Що тут написано? — спитала вона в Рудої Курки, що виступала поруч неї з досить-таки гордим виглядом.

— Звідки я знаю? — відказала Курка. — Я не вмію читати.

— Невже?

— Звичайно, не вмію, я ж не ходила до школи.

— Ну, а я ходила, — призналась Дороті. — Але тут літери дуже великі й рідко розкидані, і з них важко скласти слова.

Та вона уважно роздивилась кожну літеру і врешті розібрала, що на піску написано такі слова:

— Це щось дивне, — заявила Курка, коли Дороті прочитала ці слова вголос. — А хто такі Колесуни, як ти гадаєш?

— Мабуть, люди, що їздять на колесах. Вони возять тачки, дитячі коляски або ручні візки, — сказала Дороті.

— А може, це автомобілі, — висловила здогад Руда Курка. — Чого стерегтися тачки чи дитячої коляски? А автомобілі — то небезпечна річ. Декого з моїх приятельок вони задавили.

СТЕРЕЖІТЬСЯ КОЛЕСУНІВ!

— Це не можуть бути автомобілі, — заперечила дівчинка. — Адже тут нова, дика країна, тут нема ні канатних доріг, ні телефонів. Люди їх іще не відкрили, я певна, — якщо взагалі тут є люди. Тому навряд чи тут можуть бути автомобілі, Біліно.

— Може, й так, — погодилася Курка. — А куди ти йдеш?

— Он до отих дерев, може, знайду там якісь плоди або горіхи, — відповіла Дороті. Вона ступала по піску повз один із тих кам’янистих пагорків, що височіли поблизу, і скоро дійшла до гайка.

Спочатку вона була розчарована: в гайку росли самі гранатові дерева, тополі та евкаліпти, ніяких плодів чи горіхів там не було. Та врешті, коли вона вже була майже в розпачі, їй трапилося троє дерев, що мали вдосталь забезпечити її харчами.

Одне дерево було геть усе обвішане картонними коробочками, що росли гронами на всіх гілках; на найбільших, найспіліших коробках видніли акуратні опуклі літери: «Сніданок». Це дерево, як видно, родило цілий рік, бо на деяких гілках ще тільки розпукувались квітки, а на інших зеленіли маленькі коробочки, очевидно, неїстівні, поки не виростуть та не достигнуть.

Замість листя на цьому дереві були паперові серветки, і все воно виглядало дуже втішно для голодної дівчинки.

Але друге дерево, що росло поряд, було ще дивовижніше, бо на ньому росла безліч бляшаночок з обідом, таких повних і важких, що товсті гілки аж вгиналися під їхньою вагою. Одні були маленькі й темно-брунатні, більші мали колір потьмянілої бляхи; а зовсім стиглі — з ясної нової бляхи, що блищала в сонячному промінні, яке падало на неї. Дороті була в захваті, і навіть Руда Курка зізналась, що вона здивована.

Дівчинка зіп’ялась навшпиньки й зірвала одну з найкращих і найбільших коробок зі сніданком, а потім сіла на землю й нетерпляче розкрила її. В коробці вона знайшла акуратно загорнені в білі папірці бутерброд із шинкою, скибку пухкого кексу, маринований огірочок, скибочку сиру і яблуко. У кожної речі був окремий хвостик за який її можна було витягти з коробки. Дороті те здалося таким чудовим, що вона все гарненько поїла.

— Дома я звикла не до такого сніданку, — сказала вона Біліні, що сиділа поряд і з цікавістю дивилась на неї. — Але як зголоднієш, то можна й вечерю з’їсти вранці, не нарікаючи.

— Сподіваюся, що твоя коробка була зовсім достигла, — стурбовано зауважила Руда Курка. — А то від зеленого часто живіт болить.

— Та ні, я певна, що все було спіле, — відказала Дороті, — крім хіба огірочка, але ж огірки, Біліно, і їдять зеленими. А смачнюще все було — наче на пікніку. Тепер треба зірвати бляшанку з обідом, щоб було що їсти, коли знов зголоднію, а потім ми підемо далі й роздивимось тут усе — може, побачимо, де ми.

— А ти хоч здогадуєшся, що це за країна? — спитала Курка.

— Де там! Та послухай: я певна, що це країна чарівна, бо де іще на деревах ростуть такі речі, як коробки зі сніданком та бляшанки з обідом? Крім того, Біліно, в цивілізованій країні, як-от Канзас, де немає чарів і чародіїв, кури не вміють говорити.

Курка подумала й сказала:

— А може, ми в країні Оз?

— Ні, цього не може бути, — заперечила дівчинка, — бо в країні Оз я була, і вона оточена жахливою пустелею, через яку ніхто не може перейти.

— А як же тоді ти вернулася звідти додому? — спитала Біліна.

— У мене були срібні черевички, що перенесли мене повітрям, — відповіла Дороті, — але я їх загубила.

— Ти ба, — тільки й мовила Курка недовірливо.

— А крім того, в країні Оз ніде нема морського берега, — докінчила дівчинка, — отже, ми в якійсь іншій чарівній країні.

Говорячи все це, вона вибрала блискучу й гарну бляшанку з обідом, яка, наче відерце, мала міцну дужку, й зірвала її з гілки. А потім вийшла із затінку дерев і попростувала до моря. Курка дріботіла за нею.

Вони вже пройшли по піску чимало, коли Біліна раптом перелякано вигукнула:

— Ой, що це?

Дороті швидко озирнулась і побачила, що на стежці, яка вибігає з-між дерев, з’явилось таке химерне створіння, якого вона ще зроду не бачила.

Воно мало подобу людини, тільки рухалось — а власне, котилося — на всіх чотирьох. Руки й ноги в нього були однакової довжини, і тому воно скидалось на звіра з чотирма лапами. Але Дороті побачила, що то зовсім не звір, бо створіння було дуже пишно вбране у барвисті гаптовані шати, а на голові мало солом’яного бриля, хвацько збитого набакир. Та від людей воно відрізнялося тим, що на руках і ногах замість пальців і ступнів мало круглі коліщата і за допомогою тих коліщат котилося по рівній землі дуже швидко. Згодом Дороті дізналася, що ці химерні коліщата були з тієї самої