Анджей Сапковський - Відьмак. Останнє бажання

– Як найбільш стриґовата стриґа, про яку я чув! Її високість королівська донька, проклятий виродок, має чотири лікті зросту, нагадує барильце пива, має пащеку від вуха до вуха, повну зубів-стилетів, червоні буркала та руді патли! Лаписька із пазурами, неначе у лісового кота, висять до самої землі! Дивно, що ми не почали ще розсилати мініатюри до дружніх дворів! Принцесі, хай її зараза вдушить, вже чотирнадцять, час подумати про сватання за якогось принца!

– Вгамуйся, бургомістре, – зморщився Остріт, поглядаючи у бік дверей. Сеґелін злегка посміхнувся.

– Опис хоча й живописний, проте досить точний, а саме те мосьпане відьмаче і мав на увазі, вірно? Велерад забув додати, що принцеса рухається із неймовірною швидкістю і що вона набагато сильніша, ніж можна подумати, судячи з її росту та статури. А те, що їй чотирнадцять, – це факт. Якщо воно істотно.

– Істотно, – сказав відьмак. – Чи напади на людей відбуваються тільки за повного місяця?

– Так, – відповів Сеґелін. – Якщо вона нападає поза старим палацом. У палаці люди гинуть завжди, незалежно від фази місяця. Але назовні вона виходить тільки під час повні, та й те не кожної.

– Чи був хоча б один випадок нападу вдень?

– Ні. Вдень не було.

– Вона завжди пожирає жертви?

Велерад сплюнув на солому.

– Хай тобі, Ґеральте, зараз же вечеря буде. Тьфу! Пожирає, надкусює, залишає – по-всякому буває, напевно, від настрою залежить. Одному тільки голову відгризла, пару інших – випатрала, а кількох – обгризла добіла, догола, можна сказати. Така вже, мать її!

– Обережно, Велераде, – сикнув Остріт. – Про стриґу бовкай, що захочеш, але Адди не ображай при мені, бо при королі – не посмієш!

– Чи був такий, на кого вона напала, а той вижив? – запитав відьмак, здавалося, не звертаючи уваги на вибух вельможі.

Сеґелін й Остріт перезирнулися.

– Так, – сказав бородань. – На самому початку, шість років тому, кинулася вона на двох солдатів, які стояли біля крипти на варті. Одному вдалося втекти.

– І пізніше, – втрутився Велерад, – мірошник, на якого вона напала під містом. Пригадуєте?

ІV

Мірошника привели на другий день, пізно ввечері, до кімнатки над кордегардією[6], де поселили відьмака. Привів його солдат у плащі із відлогою.

Розмова результатів майже не дала. Мірошник був переляканий, белькотів, затинався.

Більше відьмаку сказали його шрами: стриґа мала чималий розмах щелеп і насправді гострі зуби: на диво довгі верхні ікла – чотири, по два з кожного боку. Пазурі, напевне, гостріші, аніж у дикого кота, хоча й не такі криві. Зрештою, тільки тому мірошнику і вдалося вирватися.

Скінчивши огляд, Ґеральт кивнув мірошнику й солдату, відпустивши їх. Солдат випхав хлопа за двері й скинув відлогу. То був то Фольтест власною персоною.

– Сиди, не вставай, – сказав король. – Візит неофіційний. Ти задоволений розвідкою? Я чув, що ти був у замку у полудень.

– Так, пане.

– Коли візьмешся до справи?

– До повного місяця ще чотири дні. Після повні.

– Бажаєш спочатку придивитися?

– Немає такої потреби. Але наїдена… принцеса… буде менш рухливою.

– Стриґа, майстре, стриґа. Не гратимемося у дипломатію. Принцесою вона тільки-но буде. Зрештою, про те я й прийшов із тобою порозмовляти. Відповідай, неофіційно, коротко і ясно: буде чи не буде? Тільки-от не прикривайся аніяким там кодексом.

Ґеральт потер чоло.

– Я, королю, підтверджую: чари можна зняти. І якщо не помиляюся, то дійсно – провівши ніч у замку. Треті півні, якщо застануть стриґу поза саркофагом, ліквідують прокляття. Так звичайно зі стриґами й чинять.

– Так просто?

– Це не просто. Треба ту ніч пережити – це раз. Можуть, крім того, бути відхилення від норми. Наприклад, не одна ніч, а три. По черзі. Також є випадки… ну… безнадійні.

– Так, – підвищив голос Фольтест. – Я це від декого весь час чую. Убити потвору, бо то невиліковний випадок. Майстре, я впевнений, що із тобою вже розмовляли. Га? Зарубати людожерку без церемоній, одразу, а королю сказати, що на то не було іншої ради. Король не заплатить, ми заплатимо. Дуже вигідний варіант. І дешевий. Бо король накаже відтяти відьмаку голову чи повісити його, а золото залишиться у кишені.

– А король справді накаже відтяти відьмаку голову? – скривився Ґеральт.

Фольтест деякий час дивився рівійцю у вічі.

– Король і сам не знає, – сказав нарешті. – Але враховувати таку можливість відьмаку, гадаю, варто.

Тепер хвилину помовчав Ґеральт.

– Я маю намір зробити все, що в моїх силах, – сказав нарешті. – Але якщо все піде погано, то я буду боронити своє життя. Вам, пане, також варто враховувати таку можливість.

Фольтест устав.

– Ти мене не зрозумів. Не про те йдеться. Це ясно, ти її уб’єш, якщо стане гаряче, – подобається це мені чи ні. Бо інакше вона вб’є тебе – напевне і незворотньо. Я того не розголошую, але я б не покарав нікого, хто вбив би її, захищаючи себе. Але я не дозволю, аби вбили її, не спробувавши врятувати. Уже були спроби підпалити старий палац, стріляли в неї з луків, викопували вовчі ями, ставили сильця і капкани, поки я кількох не повісив. Але не про те йдеться. Майстре, слухай!

– Слухаю.

– Після тих третіх півнів, якщо я все добре розумію, стриґи не буде. А що буде?

– Якщо все піде добре – чотирнадцятирічна дівчинка.

– Червоноока? Із крокодилячими зубами?

– Нормальна чотирнадцятирічна дівчинка. От тільки…

– Ну?

– Фізично.

– Не мала баба клопоту. А психічно? Щодня на сніданок відерце крові? Дівоче стегенце?

– Ні. Психічно… Як би то сказати… Думаю, що десь на рівні, я знаю, трирічної-чотирирічної дитини. Довгий час буде вимагати дбайливого догляду.

– Зрозуміло. Майстре?

– Слухаю.

– Чи то може до неї повернутися? Пізніше?

Відьмак мовчав.

– Ага, – сказав король. – Може. І що тоді?

– Якщо вона після довгої, кількаденної непритомності помре, треба спалити тіло. І швидко.

Фольтест насупився.

– Утім, я не думаю, – додав Ґеральт, – що до того дійде. Для певності, пане, дам вам кілька вказівок, як зменшити небезпеку.

– Уже зараз? Не ранувато, майстре? А якщо…

– Уже зараз, – перервав його рівієць. – Усіляко буває, королю. Може статися, що вранці знайдете у крипті відчаровану принцесу й мій труп.

– Аж так? Попри мій дозвіл на захист? Який тобі, здається, не дуже й потрібний?

– Це серйозна справа, королю. Ризик великий. Тому слухайте: принцеса завжди мусить носити на шиї сапфір, краще за все – інклюз, на срібному ланцюжку. Завжди. Удень й уночі.

– Що таке – інклюз?

– Сапфір