Вадим Михайлович Кожевніков - Щит і меч

— Вона не чекала од тебе такого.

— Я питаю, не що вона, а що ти про мене думаєш.

Вайс сів зручніше а кріслі, закурив.

— Ти зробив непрактично. Якщо папери твого батька являють цінність, тобі слід було самому взяти їх у професора. Одвези їх у Німеччину й там запропонуєш якійсь фірмі.

— О! Ти, я бачу, став раціонально мислити. І не хочеш помічати, що я поводився, як негідник.

— Я вже казав, що ти робив так, як тебе навчив Функ, а твій батько його не поважав. От і все. Крім того, я ще не пройнявся свідомістю своєї арійської вищості, щоб говорити так, як ти з Бертою.

— Ти любиш євреїв?

— Закоханий у Берту не я, а ти.

— Мені набридло слухати, що вона талановита, знаменитість! А я…

— Що ти?

— Звичайна посередність.

— Ну, дурниці. Якщо ти підеш дорогою батька, ти займеш належне місце в житті. І в цьому тобі міг би допомогти професор Гольдблат.

— Як саме?

— Тобі нічого не радив з цього приводу дядько Віллі?

— Так, він писав… що, коли Гольдблат згодиться виїхати до Німеччини, йому там дадуть звання цінного єврея і він зможе в цілковитій безпеці продовжувати свою роботу. Але під батьковим керівництвом.

— Виходить, твій дядько буде засмучений, коли дізнається, що ти посварився з професоровою донькою.

— Та що йому до того?

— Ну як же! Ти міг би сприяти приїздові до Німеччини цінного єврея, спокусивши його доньку. І дядько Віллі був би в захваті од свого племінника.

— Ти й справді вважаєш мене негідником?

— Ні, чому ж? Якщо рейху потрібен цінний єврей, треба робити те, що потрібно рейху.

— Ти якось дивно змінився, Йоганне. Чому?

— Ти також. І, можливо, тому, що ми обидва починаємо думати так, як належить думати наці.

— Але це огидно — те, що ти мені допіру казав.

Вайс знизав плечима.

Генріх замислився. Потім спитав:

— Отже, ти радиш мені не виїздити звідси й стати коли не зятем, то хоча б учнем Гольдблата?

— А що тобі казав Функ?

— Він вимагає, щоб я не зволікав з від'їздом.

— Тоді що ж, тоді до тебе єдине прохання: скажи Функу, що береш мене з собою.

— Я й не мислю інакше. Які можуть бути перешкоди?

— Але ти так йому скажеш?

— Без тебе я не поїду, — твердо промовив Генріх, — ти тепер єдина близька мені людина. — Всміхнувшись, він додав: — Я навіть не можу зрозуміти: адже ми знайомі всього лише кілька місяців, а в мене таке відчуття, ніби ти мій найкращий друг.

— Дякую тобі, Генріху, — сказав Йоганн.

Генріх потиснув простягнуту руку і, якусь мить повагавшись, обняв Вайса…

Вранці, як завжди точно, хвилина в хвилину, Йоганн Вайс подав машину до під'їзду. Функ наказав їхати в гавань.

Останні переселенці мали вирушити залізницею… Незважаючи на це, Функ, користуючись раніше виданою йому перепусткою, щодня відвідував Ризький порт, обходив причали й просив Вайса фотографувати його на фоні портових споруд.

Розвалившись на сидінні, Функ схвально сказав:

— Акуратність і точність — характерна риса німця. Ти був учора ввечері у Генріха Шварцкопфа?

— Так, пане крейслейтер.

— Хто ще там був?

— Професорова донька.

— Як пройшов вечір?

— Берта і Генріх посварилися.

— Причина?

— Генріх дав їй відчути свою расову вищість.

— Хлопчик стає мужчиною. При тобі дзвонив професор?

— Так, пане крейслейтер.

— У Генріха зіпсувався настрій після розмови з професором?

— Ні, пане крейслейтер, я цього не помітив. Але він був схвильований.

— Чим?

— Дозвольте висловити припущення?

Функ кивнув.

— Рудольф Шварцкопф працював під керівництвом професора. І синові Шварцкопфа, мабуть, хотілося б, щоб деякі найважливіші праці його батька, виконані разом з професором, рейх не втратив.

— Генріх росте на очах, — похвалив Функ. — Не тільки його, а й нас це теж турбує. Але донька Гольдблата привела в дім латишів, які представляють Радянську владу, і вони не дозволили взяти папери — описали їх і опечатали. Ми звернулися з протестом до свого консула.

— Консул, безперечно, зажадає, щоб усі папери Шварцкопфа повернули спадкоємцеві.

— Авжеж, так і буде. Але ми хотіли повернути Генріхові й те, що не повністю належало його батькові.

— І тепер нічого не можна зробити?

— Ми думаємо, — зітхнувши, промовив Функ, — що втратили цю можливість. — Він глянув на свого шофера. — Ти мені розповідатимеш про Генріха все, як зараз?

— Я це роблю охоче, пане крейслейтер.

— І робитимеш і надалі, навіть якщо тобі не захочеться. — Він помовчав. — Ти виїдеш до Німеччини разом з Генріхом. Так ми вирішили. Ти задоволений?

— Авжеж, пане крейслейтер. Я сподіваюсь, що Генріхів дядько допоможе мені потрапити в тилову частину. Не дуже хотілося б одразу на фронт.

Функ посміхнувся:

— Ти зі мною одвертий. Це добре! А то я не міг зрозуміти, чому ти так безкорисливо дружиш з Генріхом. Це підозріло.

У гавані Функ вітався із службовцями порту, підносячи стиснутий кулак і вимовляючи при цьому:

— Рот фронт!

Та ніхто не відповідав йому тим самим. Ризькі портовики добре знали, хто такий Функ.

Кілька десятків тисяч німців, що жили в Латвії, мали своє самоврядування: Дейчбалтіше фольксгемейншафт — Німецько-балтійське народне об'єднання, яке розчленовувалося на відділи: статистичний, шкільний, спортивний, сільськогосподарській та інші.

Статистичний відділ вів реєстрацію всіх німців за місцем проживання. Для цього